Вы здесь

Оптимізація демократичного розвитку політичних систем у контексті співвідношення державної влади та політичної участі.

Автор: 
Чемшит Олександр Олександрович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000189
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ І ВНУТРІШНІХ ЧИННИКІВ НА СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА
ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ У СВІТОВОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Зовнішні чинники світового політичного розвитку
Концепція зовнішньої політики держави була неодмінної складовою усіх, без
винятку, історичних соціально-філософських конструкцій. Однак особливе значення
такі концепції набули тоді, коли, принаймні, у Європі, почали розуміти
самоцінність людського життя й уявляти, що потрібно для його підтримання. Епоха
Нового часу була епохою утворення національних держав, тобто такої організації
суспільства, джерела якої були не в богоустановленості влади, а в суспільному
договорі. Такий договір немовби укладали, щоб протистояти насильству, «щоб
користування своїм надбанням було забезпечене кожному спільними зусиллями та із
загальної згоди» [297]. Як ми вже знаємо, різні трактування такого договору є
не що інше, як варіації на тему подільності чи неподільності народного
суверенітету. Однак, у будь-якому разі, за громадянами визнавали право
політичної участі – аж до повалення тирана, який грубо порушував суспільний
договір або узурпатора, який незаконно захопив владу.
Однак, очевидно, що замах на суверенітет народу, коли його природне право на
життя під загрозою, може мати не тільки внутрішнє, але й зовнішнє джерело. Г.
Гроцій чітко усвідомлював, що в сучасному світі воєн уникнути не можна. Війна,
як така, не суперечить природному праву. Не заборонена війна ні божественними
законами, ні правом народів. Проте, війну з метою заволодіння чужим майном,
скорення інших народів і захоплення їх території, Гроцій пропонував вважати
такою, що суперечить природному праву, божественним законам і правам народів.
Винуватці несправедливої війни, наголошував голландський учений, «зобов’язані
до відшкодування за вчинене їх силами або за їх порадою». Вони відповідальні за
все те, чим супроводжується війна і, у цьому сенсі, ставляться на одну дошку з
внутрішніми тиранами й узурпаторами. Навпаки, ті війни, які ведуть заради
збереження цілісності держави, захисту майна, філософ вважав справедливими,
оскільки вони є нормальною реакцією, відповіддю на вчинене порушення їх права
на життя.
Визнаючи війни неминучими, Г. Гроцій, водночас настійно закликав воюючі сторони
по можливості пом’якшувати жахи та жорстокості війни, шкодувати жінок, дітей і
старих, по-людськи поводитися з військовополоненими, не виливати гнів
переможців на мирних громадян переможеної країни, не допускати даремного
захоплення та винищування майна переможеного народу. Якщо ж війна почалася, то
її треба вести заради укладення миру та підкорятися принципам природного
права.
Як видно, вчення Гроція про право війни та миру було спрямоване на формування
нового типу світового співтовариства, ґрунтованого на раціонально-правових
принципах рівності, співробітництва та взаємності у стосунках між усіма людьми,
народами та державами, на ідеї єдиного світового правопорядку, добровільно
встановлюваного та послідовно дотримуваного суверенними державами. У цьому
зв’язку, одним із принципів міжнародного права учений вважав непорушність
договорів між державами.
Зовсім по-іншому проблему міжнародних відносин бачив Б. Спіноза. У висвітленні
цієї проблеми він зазначав, що держави у своїх відносинах перебувають в
природному стані та «дві держави – по природі вороги». Право війни, отже,
належить кожній державі окремо, право ж миру – це право, щонайменше, двох
держав, іменованих союзом. Оскільки власне благополуччя - найвищий закон
держави, вона, керуючись побоюванням шкоди або надією на вигоду, може і
укладати союз, і мати право порушувати його, якщо це диктує користь держави в
умовах, що змінилися. Спіноза виступає за взаємодопомогу держав і відзначає, що
разом вони мають більше прав, ніж кожна з них окремо. «Що більше держав укладає
мир – то менше страху вселяє кожна окремо всім чужим».
Як і Мак’явелі, Спіноза вважав, що користолюбство – вічна та незмінна риса
людської природи, й закликав філософів розглядати людину такою, якою вона є, а
не такою, якою б філософи хотіли її бачити. Уже наприкінці XVIII – початку XIX
століття стало зрозуміло, що світове співтовариство розвивається не так, як це
бачив Г. Гроцій. О. Конт писав, що всі закони, сконструйовані позитивною
філософією, є «загальними фактами» або повністю підтвердженими спостереженням
гіпотезами. Водночас, «оцінюючи об’єктивно, їх точність завжди є приблизна.
Різні незмінні закони творять якусь «природну ієрархію, у якій кожна категорія
(законів – О. Ч.) ґрунтується на попередній, відповідно до їх спадного ступеня
узагальнення та зростаючої складності».
Справжня філософія має на увазі систематизацію, наскільки це можливо, усього
життя людини – індивідуального й, особливо, колективного, розглянутого крізь
призму трьох класів феноменів, що його характеризують: думки, почуття та дії.
Трьома джерелами суспільних змін є раса, клімат і «власне політична
діяльність», розглянута у всій повноті її наукового розвитку. Людське
достоїнство, як і людське щастя, залежить, головно, від «гідного добровільного
застосування будь-яких сил, яке реальний порядок (штучний, і природний) і
робить для нас доступними». У цій грандіозній діяльності загальна
фундаментальна мета й обов’язок філософії полягає в координації, а не в
безпосередньому керівництві. Функції філософії тісно переплітаються з функціями
«систематичної моралі, яка представляє природний характерний додаток філософії
та повсюдний провідник політики». Конт свідомо відкинув релігію християнського
Бога та проголосив релігію Людства, іменованого Великою Істотою, яка є,
насамперед, «сукупністю