Вы здесь

Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності.

Автор: 
Карась Анатолій Феодосійович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000235
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ Й ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОГО РОЗУМІННЯ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
2.1. Контекст Західної цивілізації і свобода
Прийнято вважати, що громадянське суспільство як соці­ально-культурне явище
виникло у контексті історичного поступу Західної цивілізації, залишається чи не
найістотнішим елементом її видового буття і постає разом із
людиною-громадянином модер­них західноєвропейських міст і держав, яка
усвідомила власні свободи й права і домагається їх належного
соціально-політич­ного здійснення. Витоки ідеї громадянського суспільства
сягають античної давнини і справді можуть ідентифікуватися з контекс­том
поширення Західної цивілізації, хоча громадянський стан сус­пільних стосунків
складався навколо виокремлення значення та ролі індивідуальної свободи людини і
витіснення інститутів станової підлеглості та підданства. Принагідно зауважу,
що у да­ному разі поняття цивілізації вживається як практика нагромадження
певної структури ідей, поглядів, цінностей та інституцій, які існують у
контексті відповідної дискурсивної дійсності й по­ступово поширюються і
розбудовуються завдяки розумовій (чи інтелектуальній) активності та намаганням
і зусиллям численних осіб працювати спільно.
Поняття “практика” вжите у значенні, яке дає Е. Макінтайр, і пов’язується з
контекстом наявних чеснот, – це “будь-яка послідовна і комплексна форма
соціально встанов­леної спільної людської діяльності, сенс якої полягає у
реалізації благ, внутрішніх щодо неї, при намаганні досягти таких стандар­тів
досконалості, які притаманні даній формі діяльності і почасти є для неї
визначальними...” [142, c. 278].
Очевидно, цивілізація і громадянське суспільство не є тим, що просто
успадковується людиною через її народження у за­хідних географічних
координатах. Якщо з різних причин людина була неспроможна сприйняти і зрозуміти
головні ідеї та цінності цієї практичної активності, вона може “випадати” поза
розуміння і самого способу, і сенсу життя та залишиться позаду “стандартів
досконалості”, набутих вже стосовно форм та норм людських стосунків, або
взаємин. Чи не найважливішим стандартом доско­налості у контексті саме західної
практики стають поняття сво­боди та традиція уваги й особливої до неї
інтерпретації?
Віддавна в античності була усвідомлена парадоксальна не­сумісність між
людиною-філософом (інтелектуалом) і людиною-рабом. Раб – це (за означенням
античних мислителів) той, хто готовий віддати будь-що, поступитися усіма
чеснотами заради збереження свого життя. Не бути рабом означало більше за життя
шанувати свободу. У поведінці особи такий орієнтир від­повідав належному ладові
думання й осмислення довколишнього світу, передбачав соціальне середовище, у
якому мають вияв­лятися “стандарти досконалості” у людських стосунках. Назва
цього соціального середовища – поліс, суспільний лад якого ви­значається
вільними громадянами.
Вільна людина у грецькому полісі характеризується тим, що “безстрашно каже
правду” і бере на себе відповідальність за свої дії перед громадою і самою
собою (Е. Макінтайр). Безстраш­ність, проте, буває різною, але найважливішою є
та, що відпові­дає сміливості, хоробрості або мужності. Це чесноти, що не
на­роджуються від “природи”, - вони приходять із соціуму, із вар­тостей життя,
спільно визначених, серед яких “любов до мудрос­ті” (філософія) є надто
важливою.
Зауважмо, що виникнення філософії, яка етимологічно тлумачиться у
давньогрецькій мові як “любов до мудрості”, може бути осягнене адекватно, якщо
зважимо на соціокультурну кон­текстуальність явища. Філософ – це людина, яка
любить муд­рість, стаючи на належний шлях у житті, що поєднується з
про­дукування і присвоєнням інших чеснот: хоробрості (мужності), стриманості і
справедливості. Названі чесноти – це далеко не риси характеру, а лише вияв
практичних норм у людських сто­сунках, що необхідні для підтримання родинного і
полісного життя. Хоробрість і мужність постають, може, найважливішими
соціаль­ними нормами, які здатні підтримувати свободу громадянина, іс­нуючи
лише у спорідненості з належною розумовою поведінкою. Саме розум є тим засобом,
що, обмежуючи та виважуючи люд­ські бажання і пристрасті, постає як sophia. У
такому сенсі філо­соф (інтелектуал) – це тип особи, яка не приймає панування
над собою, незалежно від його практичної форми; іншу людину вона сприймає
передусім з погляду міри її волі. У часи Солона рабство людини вважали чимось
гіршим навіть за смерть і тракту­вали як малодушність і чуттєву прив’язаність
до життя, - воно є там, де бракує належного розуміння і знання про чесноти.
Віра Платона й Аристотеля у те, що стан рабів має природне похо­дження,
викликана переконаннями про надмірну прив’язаність людей до життя, а не до
свободи. Так, хоробрість, мужність, стриманість, справедливість і мудрість
постають не лише зна­ченнями індивідуальної поведінки, а й політичними
чеснотами – умовами громадського життя міста-полісу. Щоб життя людей у полісі
набувало громадянського ґатунку, доконче важливим стає посередництво
філософів-інтелектуалів. Вони визначатимуть ко­ординати відповідного дискурсу й
етичності. “Хто позбувся страху, у того й мова вільна”, – вважав Есхіл.
2.2. Свобода як основа громадянської етичності Аристотеля
Грецький ідеал свободи розрізняє людей у полісі, а також відокремлює саму
Грецію від решти світу. Чесноти недосяжні для рабів і варварів, бо вони не люди
полісу і не здатні до тих соці­альних відносин, які властиві вільним людям.
Стосовно греків-філософів, то здатність до свободи – це водночас здатність до
самоконтролю від принизливих жадань,