Вы здесь

Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття.

Автор: 
Скальська Дарія Миколаївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000348
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ ПРОРИВ ДО НОВОЇ ЕСТЕТИКИ
2.1. Трансформації феноменології та її естетичний потенціал /Ф. Брентано, Е.
Гуссерль, М. Мерло-Понті, Р.Інгарден, М. Дюфренн/
У західноєвропейській філософії XX століття прослідкується певна еволюція
самого поля естетичних теорій: від “філософської антропології” — до “філософії
культури”. Відбувається цей процес, зокрема, завдяки потужному естетичному
потенціалу феноменології та її різнопланових „трансформацій”. Так, виходячи з
класичних традицій, естетика виступає як закінчена модель науки. Однак
виявляється, що, як і філософія, естетична детермінанта може існувати в
будь-якому контексті культури і, більше того, становити суть гносеологічного
дослідження. Особливо яскраво це заявлено у вихідній постановці
феноменологічних пошуків, де “пізнаючий суб’єкт” до певної міри занурений у
чуттєву, практичну взаємодію зі світом. Власне царина мистецтва та
“естетичного” виступає головним компонентом нової гносеології, де змінюється
саме розуміння людини в тому її статусі, який принципово відмінний від
попереднього, класичного “суб’єктно-об’єктного” відношення до дійсності. У
феноменології відбувається естетизація суб’єктивності, яка є вже не
абстракцією, а внутрішньою структурою, компонентом гносеологічного процесу.
У цій ситуації під дією природничих наук, зокрема тих, що опротестовували
позитивістські узагальнення та описовість, а також у результаті психологічних
досліджень, які активізували формування ідеалістичної класифікації психічних
елементів, виникло підґрунтя для розгляду позадосвідних структур свідомості —
феноменології. У своєму переважаючому логіко-гносеологічному діапазоні
феноменологія, як з’ясується, постійно звертається до естетичної та художньої
проблематики.
Один з основоположників цього напряму Франц Брентано /І838-І9І7/ вперше
викладає свої міркування про “поняття прекрасного” в І883 р. на засіданні
Віденського філософського товариства, публікуючи аналогічну доповідь у І907
році, яку приєднав до трактату “Про феномен зеленого”. На його думку, предмети,
що безпосередньо сприймаються,Ї це насправді лише психологічні феномени, які
організовуються у внутрішній досвід, а звідси вже випливають вирішальні фактори
щодо істинності. Захоплюючись спадщиною Арістотеля, зокрема у свій ран­ній
період творчості, Брентано стверджував: “Коли греки називали благородний вчинок
“прекрасним”, вони вживали слово не в тому переносному, а в прямому значенні,
скажімо, вчинок, що виявляв великодушність, тим самим і був прекрасним. Це не
омана відчуттів” [43, 39].
Дещо пізніше, під впливом, як зауважував Брентано, “прогресу науки”, філософ
відмовився від деяких своїх хибних поглядів про збігання зорових і чуттєвих
вражень. Сукупність абстрактного, за феноменологією Брентано, може виявлятись
надто по різному: іманентні предмети, достовірні судження, різнопланові
відношення. Він повідомляє: “На запитання, як може бути усвідомлено прекрасне,
слід відповісти: не як судження, не як заперечення, але й не визнання, скоріш
як просто уявлення, най­більш загальне, що є для всіх передумовою. І тут
хотілося б визнати за прекрасним особливу перевагу, оскільки саме ставлення до
нього як до всезагального вже засвідчує його високу цінність” [43, 41].
Ф.Брентано висловлює свої думки про естетичне також під час виступів на
Міжнародному конгресі психології у Мюнхені /1896/ і в Римі /1905/,
опублікувавши з часом ці матеріали та акцентуючи зокрема свою увагу на проблемі
сприйняття. У трактаті “Про феномен зеленого” автор асоціює зміст колористики з
тональністю в музиці і, віддаляючись від суто художнього аналізу, оперує
інтенціональними величинами акту пізнання, виключає принципову різницю для
свідомості між матерією та часом, а поняття простору визначає як “реакцію душі
на безпосередні відчуття”. Таким чином формується феноменологічна установка на
те, що основою для розуміння істини повинен слугувати досвід переживання
очевидності, тобто інтенціонально досягнуті почуття, відчуття і накінець
думки.
Положення теорії Ф. Брентано розвинув, доповнив і подав як цілісну філософську
систему його послідовник та учень Е.Гуссерль /1859-1938/. Намагаючись віднайти
в мистецтві сферу максимального застосування своїх сил, феноменологічна
традиція постійно розвивалась за своєрідним принципом єдності багатоманітності.
Єдність була в тому, що всі феноменологи так чи інакше виходили з ідей
Гуссерля, а багатоманітність полягала в їх особливому розумінні тлумачення цих
ідей. З одного боку – це намагання зробити філософію наукою про абсолютні
істини, спроби виявити всі прояви людського духу через феноменологічну
редукцію, з другого – виявити факт необхідності розвитку гносеологічної
проблематики в руслі етичних, естетичних, мистецтвознавчих, літературних та
інших антропологічно пов’язаних досліджень.
Пройшовши складну еволюцію вченого та дослідника, Гуссерль тонко відчував
си­туацію, що склалась в європейській культурі. На перший план він виводить не
так метод трансцендентального ідеалізму, як концепцію “живого світу”
/“Lebenswelt”/, зокрема в праці “Криза європейських наук...”, яку, до речі,
Гуссерль написав за час панування в Німеччині нацизму [265, 52]. У цьому творі
мислитель виходить за межі проблематики “чистої філософії” і намагається
встановити раціоналістичний баланс для вирішення антропокультурних ідей в
умовах загальної кризи.
Відомий естетик К. М. Долгов у своєму дослідженні творчого кредо Гуссерля
зауважує: “Цей філософ не писав власне естетичних праць, але йому належить
велика "заслуга" в спокушув