Вы здесь

Онтологія в сучасній французькій філософії

Автор: 
КУЦЕПАЛ Світлана Вікторівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000381
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2.
новий вимір сучасності у розвідках французьких філософів другої половини хх ст.
2.1. Префікс «пост-» як атрибут сучасної мисленнєвої стратегії Заходу
Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії вже впродовж кількох
десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності,
визначенням основної проблематики, а, головне, з розв’язанням проблеми
співвідношення модерну та постмодерну, встановленням чи то взаємовиключності
цих концепцій, чи, навпаки, їхньої спадковості та взаємодоповнюваності.
Термін „постмодернізм” має досить солідну історію, оскільки вперше він був
ужитий у 70-х роках ХІХ століття, коли його використав англійський художник
Джон Уоткінс Чепмен. Першими поняттями, котрі мали у своєму складі префікс
„пост-”, стали „постімпресіонізм” (1880-ті роки) та „постіндустріальний”
(1914–1922), після них у літературі, мистецтві, філософії, економіці виникає
ціла низка понять із ним. Здебільшого використання префікса „пост-” мало
позначати ті негативні переживання, які супроводжують перехід у посткреативну
епоху, або, навпаки, позитивні почуття, пов’язані з подоланням певної
негативної ідеології. Пік активності використання префікса „пост-” припадає на
70–80-ті роки минулого століття, особливо це виявилося в архітектурі та
літературі.
У зазначений проміжок часу, завдяки зусиллям Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріда, Ж.-Ф.
Ліотара, в моду входить „деконструктивістський постмодернізм”, котрий
характеризується деконструктивністю та негативною діалектикою. 80-ті роки
минулого століття ознаменувалися виникненням позитивних напрямків
постмодернізму – „конструктивного”, „екологічного”, „реструктивного” тощо.
Чарлз Дженкс, визнаний авторитет у сфері мистецтва та архітектури
постмодернізму, зазначав, що основна ідея слова „постмодернізм” і причина,
завдяки якій воно буде використовуватися ще не одну сотню років, полягає в
тому, що це слово дає зрозуміти, що ми вже покінчили з модерністським
світоглядом і вирушили далі (хоча це абсолютно не відповідає дійсності), – не
уточнюючи при цьому, куди ж ми прямуємо. Саме з цієї причини багато людей
спонтанно використовують це слово, ніби-то утворивши його вперше.
У будь-якому випадку очевидним є те, що постмодернізм виникає з приходом нової
епохи, яка визначається глобальними історичними змінами у сприйнятті світу,
людини, соціуму, мислення та виробництва. А враховуючи те, що корінь слова
„модерн” походить від латинського слова „modo”, що позначає „зараз”,
„тільки-но”, неважко зрозуміти те очевидне значення, яке приписується слову
„постмодернізм” – „постсучасність”, тобто „після того, що було тільки-но що”.
Як писав Ж.-Ф. Ліотар, постмодернізм уявляється не смертю модерну, а
модернізмом у момент його народження, цей момент перетворюється в його
перманентний стан. Він же виявив відмінності від анти-модернізму, що становив
собою заплутаний клубок точок зору на оточуючий світ та еклектичне змішення
всього з усім, коли всі смаки беруться до уваги та обслуговуються суто ринковим
способом.
Список авторів, котрі досліджують постмодерну проблематику, вражає розмаїтістю
національної приналежності. Окрім представників західної філософської думки
(В. Вельш, П. Козловськи, Г. Кюнг, С. Сулейман, І. Хассан та ін.), активно
аналізують постмодерн і росіяни – Л. Андрєєв, О. Вайнштейн, С. Зєнкин,
Г. Косіков, В. Куріцін, Л. Маркова, Л. Філіппов, А. Якимович. Роблять свій
внесок у студіювання означеної проблематики і вітчизняні філософи старшого
покоління – Г. Заїченко, В. Лях, В. Лук’янець, О. Соболь, В. Табачковський,
І. Цехмістро, В. Ярошовець, а також молоді вчені – М. Савєльєва, О. Хома,
В. Окороков та ін. Навіть таке неповне перелічення імен дослідників дозволяє
уявити собі розмаїтість розглядуваних проблем, багатогранність аналізу як
самого терміну «постмодерн», так і проявів постмодерної парадигми в усіх сферах
мисленнєвої діяльності – від філософії до політики, моди, кіно.
Вважаю за необхідне зробити одне принципове зауваження. Оскільки дане
дослідження присвячене філософії Франції кінця ХХ – початку ХХІ століття, то
називати її виключно постмодерною (і лише постмодерною) було б обмеженням щодо
обширів її проблематики, бо такою ж мірою вона може бути пойменованою
постструктуралізмом чи постфеноменологією. Тому основним завданням даного
розділу є намагання розкрити смисл префікса «пост-», котрий, на наш погляд
можна застосувати до всієї філософії Франції, незалежно від того, яким буде
корінь утвореного слова (модерн, структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм,
метафізика тощо). Варто також зазначити, що українсько-російський варіант слова
„постмодернізм” не виявляється тотожнім своїм іншомовним аналогам, має дещо
змінений відтінок смислу, лише як такий, що слідує після модерну. Як ми
впевнимося в подальшому дослідженні, іншомовні аналоги цього слова мають більш
багатий смисл.
Наступний важливий момент стосується домінуючої методологічної настанови
сучасної французької філософії про те, що весь оточуючий нас світ, уся
дійсність – це ні що інше, як Текст. На підтвердження цієї тези можна навести
надзвичайно розтиражовану фразу Ж. Дерріда, яка стала певною «візитівкою»
сучасності: «Усюди мова, усюди текст, усюди знаки». Сам філософ робить цей
висновок як наслідок децентрування суб’єкта, що має результатом нівелювання
горизонтів тексту, відрив мови від її референта, зведення всієї мовної
проблематики до вільної гри означуючих та «текстуалізацію» дійсності.
Принцип репрезентації, котрий тривалий час домінував у класичній філософії,
втрачає своє значення та орга