Вы здесь

Українська мова в соціолінгвістичному аспекті

Автор: 
Масенко Лариса Терентіївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000613
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Мовна політика в УРСР і пострадянській Україні (1991-2004)
2.1 Доба українізації 1920-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи
Скрипника
Протягом короткотривалої доби Визвольних Змагань змінився статус української
мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної
Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну
політику більшовиків, що прийшли до влади на Україні в кінці 1919 р.
У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному
питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність
України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів,
що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в
національному питанні.
У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП (б) “Про радянську владу на Україні” Ленін
писав: “Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) на протязі
століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП
ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх
перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті
багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас
спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з
найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз’яснення
тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території
України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх
радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам
відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя
комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх
радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють
українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою”
(Ленін, т. 30, с. 141-142.).
У постанові 1920 р. “Про запровадження української мови в школи й радянські
установи” було підкреслено, що “українська мова як мова більшості населення
України та мова російська як загальна союзна мають в У.С.Р.Р. загальнодержавне
значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української
Соціялістичної Радянської Республіки” (Сірополко 2001, с. 857).
Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював
тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов’язкової державної мови,
різко негативно відгукувався про “спроби закріпити панування великоруської
нації” і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну
рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй. Показовим у цьому
зв’язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на Х з’їзді РКП(б) в
1921 р.: “Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську
національність штучно. Це неправильно, тому що існує білоруська нація, у якої є
своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру
білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років
п’ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що
українська республіка і українська нація – вигадка німців. Між тим зрозуміло,
що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов’язок
комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України
досі ще переважають російські елементи, то з бігом часу ці міста будуть
неминуче українізовані. Років сорок тому назад Рига являла собою німецьке
місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем
національностей, то тепер Рига чисто латиське місто. Років п’ятдесят тому усі
міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і
з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси” (Алпатов 2000,
с. 41).
Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до
переваги російської мови, яка панувала в урядах, у вищих навчальних закладах, у
пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в
декреті від 1 серпня 1923 р.
Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву
“українізації”. Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в
Україні мовами – українською та російською – визнається недостатньою. Від
державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що
не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не
дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто
хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з
української мови (Шевельов 1998, с. 92).
Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели
партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Він переслідував мету
світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної
ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду
національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої
мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних
партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення
“Про українську мову”. Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і
Чубар та кандидати Лебідь і Шумський ухвалили: “Поручить тов. Тов. Чубарю и
Шумскому написать циркуляр к членам организации об использовании украинского
языка как средства распространения коммунистических идей среди трудящихся масс
Украины”(Білокінь 1999, с. 152).
Не слід забувати також, що в той ч