Вы здесь

Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури.

Автор: 
Смоляк Олег Степанович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000085
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II
ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ
(РЕКОНСТРУКЦІЯ ТА ЕТНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)
2.1. Довеликодня весняна обрядовість
Весняна обрядовість Західного Поділля в своїй основі трициклічна. Кожен цикл у
діахронному відношенні вмотивований і є етапним у розкритті ідеології самих
весняних свят. Перший цикл, що творить довеликодню обрядовість, започаткований
святом Стрітення, а завершує його передвеликодня субота.
Стрітення. Своєрідним «порубіжжям» (а К.Кутельмах називає цей етап «перехідним
містком» [129, c. 137] між зимою і весною) західноподільські жителі називають
свято Стрітення [1 Назва свята походить від стрічі зими з весною, а за
християнською догматикою від стрічі Божої Дитини і Його пресвятої Матері з
праведним Симеоном. [95, с.371].]. Саме у цей час, за народними переказами,
зустрічаються Весна і Зима. Народний образ Весни чітко змальований О.Воропаєм у
праці «Звичаї нашого народу». Зокрема, тут зазначено: «Народ наш у своїх казках
створив чудовий образ Весни – гарної молодої дівчини з вінком квітів на голові.
Вона, ця дівчина-весна – бажаний і довгожданий гість, її закликають дівчата
піснями-веснянками, її зустрічають діти з дарами – солодким печивом у вигляді
пташок, її уособлює напередодні свята Юрія найкраща з дівчат – Ляля або Леля,
що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів,
оперізується зеленим поясом з трави і квітів і роздає дівчатам дари – вінки, що
вістять весілля. Народний образ весни – це образ краси, сили й надії» [32, c.
189].
Слово «весна» зустрічається у найдавніших писемних українських пам’ятках,
зокрема у першій слов’янській біблії, де описується земля після всесвітнього
потопу: «Зима и знои, л±то и весна…» [13, c. 22]. Також це слово зустрічаємо в
«Изборнику Святослава за 1073 г.»: «Жатву и весну ть с±з±да» [81, c. 143]. Є
воно і в «Слові» Кирила Турівського: «Днесь весна красується, оживляющи зимное
ест±ство» [56, c. 332].
У науковій літературі склалося декілька версій щодо походження слова «весна».
Зокрема, Ф.Рейф у своєму словнику виводить це слово з санскритського «Vasanta»,
що означає свято весни [215, c. 61]. Російський вчений І.Снєгірьов вважає слово
«весна» співзвучним з староєврейським «Nisan», що означає не тільки місяць
березень, але й усі інші весняні місяці, з яких квітень називається «Iar» [261,
c. 3]. Він висловлює припущення, що слово весна («вясна») походить від ясності
(маси світла), що властива цій порі року. Як бачимо, цей термін («весна»)
давнього походження і співзвучний з весняною порою року в багатьох
індоєвропейських мовах.
Отже, наші предки антропоморфізували весну як і всі явища природи і уявляли її
в образі молодої гарної дівчини – богині кохання, любові та одруження Лади.
Вони також уявляли весну і у формі красивого юнака – білоданчика, який
припливає на землю водяною стихією («дунайчиком») [2 «Білоданчик» як весняний
образ-персонаж побудований на одному із фундаментальних способів мислення наших
предків – опозиції «чоловіче-жіноче», яка завжди виступала на рубежі настання
нової фази сонця. Бісексуальні космогонічні концепції були відомі в Греції,
Індії, Сирії та Ірані, починаючи з VI-IV ст. до н. е. Див.: Попович М. В.
Мировозрение древних славян [203, c. 130].].
Цей персонаж часто зустрічається у весняних піснях – гаївках, які творять цілу
тематичну групу – хвальну. Тут він, власне, пояснює стійку парність
міфологічних і фольклорних персонажів, які одночасно існують в єдності жіночого
і чоловічого начал. Андрогін Лади-Дани і Білоданчика є в цьому прямим доказом.
Треба зауважити, що в довеликодній обрядовості культи світла та води входять у
нову фазу оновлення, вони, без сумніву, ініціюють відродження природи. Адже у
Західному Поділлі до останнього часу зберігся звичай на Стрітення йти до церкви
із закосиченими свічками, щоби їх освятити. Місцеві жителі вірували, що ці
свічки мали велику магічну силу: ними підкурювали хворих людей, худобу. Влітку
ці свічки засвічували перед образами під час грози (на її відвернення). Тому їх
часто називали «громничними».
У досліджуваному регіоні після повернення із церкви на короткий час запалювали
стрітенську свічку, «щоби весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз
дерева не побив» [129, c. 137].
У день Стрітення в церквах також святили воду, яка використовувалася як сильний
оберіг. Нею люди натирали собі хворі місця. «Стрітенську» воду найчастіше
вживали від «пристріту» – хвороби, спричиненої «поганим» оком. Цією водою
кропили худобу, вулики, нею виряджали в далеку дорогу [3 Із польових записів О.
Смоляка в с. Настасів Тернопільського району Тернопільської обл. 1991 р.].
Стрітенські обрядові дійства, ворожіння, народні прикмети, пов’язані із
культами вогню і води, доповнювалися весняними аграрними елементами.
Здебільшого, це пов’язано з виставлянням ввечері перед Стрітенням надвір миски
із збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те
потрібно сіяти (воно дасть добрий урожай) [129, c. 137].
На Підгаєччині до другої половини ХХ ст. зберігся звичай у день Стрітення після
Богослуження злущувати хрестики зі стін, що їх робили з тіста на Щедрий вечір,
а також святвечірню кутю зі стелі, що її батько кидав на Святий вечір. Все це
старанно зберігали до весняного посіву, а тоді змішували з зерном ячменю,
пшениці, вівса і розсівали по полі. Місцеві жителі вірували, що це сприяє
доброму урожаю [185, c. 85]. При весняному посіві також брали в поле цілий
буханець хліба і цілим його привозили додому, «щоби хліб був цілий рік у хаті»
[185, c. 85].
Пущення. Пущення, як і Стрітення, належить до перехідного зимово-весняного
циклу свят, які збагачені буйними забавами, і замикає цей цикл. Назву цього
свят