Вы здесь

Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Автор: 
Голод Роман Богданович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000261
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
2. Іван Франко та реалістичний тип творчості
Франко звернувся до реалістичного типу творчості після нетривалого художнього
експериментування у межах романтичного напряму. В цей період відбувалася
поступова кристалізація основних концептуальних підходів письменника до
літературної праці. Подальший і найдовший період еволюції його естетичної
свідомості тривав уже в контексті реалістичного типу творчості, який, за Д.
Наливайком, формують три літературні напрями: натуралізм, реалізм та
імпресіонізм. Причому, на думку вченого, «близькість натуралізму й
імпресіонізму неможливо пояснити, не беручи до уваги того, що обидва вони
знаходяться в однаковому відношенні до реалізму і насамперед через нього
зближуються між собою» [183, 110].
Звичайно, можна дискутувати стосовно доцільності однозначного співвіднесення
імпресіонізму з реалістичним типом творчості. Перехідний характер цього напряму
проявляється у рівнонаближеності (рівновіддаленості) як щодо реалізму, так і
щодо модернізму. Ми розглядатимемо імпресіонізм у межах реалістичного типу
творчості, маючи на увазі, що саме класичний варіант цього напряму більше
співвідноситься з реалізмом, тоді як до модернізму ближчим є мистецтво
постімпресіонізму. До того ж важливими для нашого дослідження є усвідомлення
генетичної спорідненості Франкового реалізму з натуралізмом з одного боку та
імпресіонізмом – з іншого; врахування можливості взаємозв’язку та
взаємопроникнення елементів цих систем.
Дивовижно, але між імпресіонізмом і натуралізмом не менше спільних типологічних
ознак, ніж між імпресіонізмом і реалізмом. Скажімо, імпресіоністи й натуралісти
однаково ставилися до ролі уяви у творчому процесі. За Давидом-Соважо, ця роль
«у тих, хто не підкорює її [уяву, – Р. Г.] розумові, тобто у натуралістів,
полягає в тому, щоб отримувати враження безпосередньо від дійсності та
передавати їх такими, які вони є у своїх творах…» [72, 85] Ця теза цілковито
могла б стосуватися й імпресіоністичного мистецтва. Представники обидвох
напрямів виступали проти будь-якого (класицистичного насамперед) доктринерства
та схоластики, надмірного академізму в літературній творчості: «Захоплені своїм
натхненням, вони мчать уперед і вперед, не оглядаючись назад, не піднімаючи
погляд угору, забувши про будь-які традиції, ставлячись із презирством до
будь-якої доктрини; як коні, які закусили вудила, вони скидають із себе пута і
в гарячності перестрибують через усі бар’єри» [72, 86].
Загалом усі три напрями демонструють певну генетико-типологічну спорідненість
на поетикальному рівні, проте кожен із них залишається самостійним і
самодостатнім явищем і ланкою літературного процесу.
У цьому розділі ми спробуємо дослідити межі впливу ідейно-естетичних систем
натуралізму, реалізму й імпресіонізму на літературно-критичну та художню
спадщину Івана Франка.
2.1. Вплив філософії позитивізму на формування естетичної свідомості Івана
Франка
Еволюція естетичної свідомості Івана Франка відображає проблему вічного
протистояння і водночас єдності діалектичних категорій ідеального й
матеріального у філософії та мистецтві. Франкове розуміння проблеми
співвідношення цих двох категорій близьке до провідних ідей праці А.
Давида-Соважо «Реалізм і натуралізм у літературі та у мистецтві» (1891), в якій
автор, зокрема, зазначає: «У більшості творів мистецтва прийнято відрізняти два
елементи: той, котрий людина запозичує від дійсності, та той, котрий вона
вкладає у твір від самої себе. Дотримання рівноваги між цими двома елементами
становить особливість відомих авторів і відомих століть, котрі називаються
класичними. Порушення встановленої вже рівноваги виникало у певні періоди від
того, що людський дух, змучившись від надмірного витання, віддавався повністю
дійсності, зніяковівши, можливо, від того, – як і люди ХVІІІ віку, – що
переступив межі ідеального і заблукав, за відсутності баласту, у сферах чистої
абстракції» [72, 5].
Боротьба (а отже і діалектична єдність) протилежних світоглядно-філософських
доктрин проектується на особистісний рівень із процесів, що супроводжують
загальний духовний розвиток людства і суть яких зводиться до почергового
домінування в інтелектуальній атмосфері матеріального й ідеального начал.
Останні дві категорії є конституюючими для двох опозиційних парадигм, структура
яких може дещо видозмінюватися у процесі історичного розвитку, але загалом
передбачає, як правило, абсорбцію відповідних понятійно-категоріальних
елементів: 1) раціоналізму, емпірики, конкретики, об’єктивізму, реальності,
змісту, етики, результату – для матеріалізму та 2) ірраціоналізму, теорії,
абстракції, суб’єктивізму, ірреальності, форми, естетики, процесу – для
ідеалізму. Кожну із парадигм у різні періоди репрезентували різні філософські
напрями, течії та школи, виникнення і занепад яких залежали від змін
ієрархічних взаємовідношень між елементами зазначених структур. У ХІХ ст. на
зміну класичному ідеалізмові приходить позитивізм як варіант філософії
матеріалістичного спрямування.
Оскільки процес становлення естетичної свідомості Івана Франка відбувався на
тлі загострення суперечностей між старою ідеалістичною та новою позитивістською
філософсько-світоглядними системами, то й об’єктивно письменник не міг уникнути
вагання між протилежними доктринами. Для нашого дослідження надзвичайно важливо
звернути увагу на цю обставину, оскільки Франкове захоплення позитивізмом на
різних етапах становлення його естетичної свідомості поєднується з
неоднозначністю у ставленні до ідеалізму. Враховуючи те, що позитивізм є
основн