Вы здесь

Методологічні основи розвитку легкої промисловості на інноваційних засадах

Автор: 
Гречан Алла Павлівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000273
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ І ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
2.1. Сутність та складові національної інноваційної системи.
Останнім часом у західних країнах посилилася тенденція переходу від державної
інноваційної політики до формування та реалізації національної інноваційної
політики. Державна інноваційна політика – це система заходів, за яку держава
відповідає методами ринкового макроекономічного регулювання. Національна ж
інноваційна політика передбачає спільну відповідальність держави й бізнесу за
інноваційний розвиток країни, а також розвиток інституту громадських
організацій, підвищення їх ролі в реалізації інноваційної політики.
У розвинутих країнах є усвідомлення того, що перехід до інноваційної економіки
неможливий без цілісної національної інноваційної системи, яка сприяє
перетворенню нових знань на продукти, послуги, процеси, потрібні економіці.
Формування національної інноваційної системи (НІС) є важливим завданням і
повинно стати невід’ємною складовою економічної політики держави. Поняття
національної інноваційної системи виходить за межі суто державного її
наповнення і передбачає врахування підприємницького конкурентного середовища в
галузі інновацій, а також їх взаємодію.
Термін НІС є відносно новим, він виник близько 15 років тому і поширений у
багатьох країнах Європи, США, Росії. В Україні ж він до цього часу не має
статусу офіційного, закріпленого законодавством. Розвиток НІС здійснювався в
умовах змагання між двома суперсистемами за лідерство у науково-технічній
сфері. В результаті централізована система зазнала поразки і вступила на шлях
ринкових перетворень. У той самий час класична ринкова система посилила роль
держави в реалізації науково-технічної політики.
Основоположниками теорії національних інноваційних систем, за твердженням
російських і українських дослідників, вважаються К. Фрімен – професор
Сассекського університету (Великобританія), Р. Нельсон – професор
Колумбійського університету (США), Дж. Дозі, а також Б. Лундвалл – професор
університету з м.Упсала (Швеція) [265, с. 63; 270, с. 14].
Існує декілька підходів до визначення національної інноваційної системи. Є
твердження, згідно з яким НІС розуміють як сукупність суб’єктів народного
господарства, які беруть участь у створенні, поширенні нового знання, його
трансформації в технології з метою подальшого споживання [204 с. 5]. При цьому
наголошується на врахуванні не тільки факту наявності таких суб’єктів, а й
взаємодії між ними. Суб’єктами таких відносин визначаються держава, а також
суб’єкти ринкового типу. Недоліком цього підходу слід вважати відсутність у
визначенні НІС інституту громадських організацій (науково-освітянських,
виробничих), роль яких полягає у забезпеченні контролю за діяльністю державних
інституцій у сфері інноваційного розвитку та підприємницьких структур.
Українські дослідники пропонують інше визначення НІС: „Національна інноваційна
система – це сукупність взаємозалежних організацій (структур), зайнятих
виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань та технологій у межах
національних економічних систем (дрібні та великі компанії, університети,
державні лабораторії, технопарки та інкубатори). Важливою складовою НІС є
комплекси інститутів правового, фінансового та соціального характеру, які
забезпечують взаємодію наукових і підприємницьких структур, а також – міцні
національні корені, що мають, традиції, політичні та культурні особливості”
[189, с. 71].
Наведене визначення в цілому прийнятне, але в сучасну епоху глобалізації
комерціалізація наукових знань не обмежується лише національним ринком, а
поширюється і на світові ринки. Крім того, не доцільно обмежувати діяльність
підприємницьких інноваційних структур тільки національними суб’єктами. Адже
навіть на сучасному етапі в Україні діють як спільні підприємства з іноземним
капіталом, так і підприємства із 100-відсотковою іноземною інвестицією, а
ризиковий венчурний капітал належить переважно зарубіжним інвесторам і ця
тенденція спостерігатиметься ще тривалий час.
У закордонних виданнях, наприклад у матеріалах OECD [274, с. 47], сучасна
національна інноваційна система визначається як сукупність державних, приватних
та громадських організацій, а також механізмів їх взаємодії, в результаті яких
відбувається діяльність, спрямована на створення, зберігання та поширення нових
знань і технологій. Натомість як державі, так і ринковим суб’єктам відводяться
специфічні функції, реалізація яких передбачає цілісний розвиток національної
інноваційної системи.
Заслуговує на увагу визначення НІС, яке запропонував А. Пешко на основі
узагальнення зарубіжного досвіду їх функціонування: „національна інноваційна
система – це цілісна сукупність державних і недержавних установ національного,
галузевого та регіональних рівнів, інститутів фінансового, економічного,
правового й соціального характеру, які забезпечують розвиток національної
економіки за рахунок створення і поширення нових технологій, утворюючи основу
для формування та реалізації державної політики, що впливає на інноваційний
процес” [163, с. 83].
Позитивною ознакою цього визначення НІС є наявність підсистеми ієрархічних
рівнів інноваційної діяльності, чого бракувало визначенням попередніх
дослідників. Зауваження викликає відсутність у переліку громадських
організацій, які у країнах з розвинутими НІС починають відігравати ключову
роль. До цього слід додати, що у визначенні звужено і кінцевий результат
інноваційної діяльності рамками нових технологій, не враховуються нові продукти
та послуги.
Узагальнюю