Вы здесь

Феномен влади: сутність, генезис, типи легітимації (соціально-філософський аналіз).

Автор: 
Пролеєв Сергій Вікторович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000432
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ВЛАДА І БУТТЯ. ГЕНЕЗИС ВЛАДАРЮВАННЯ
2.1. „Чисте поняття” влади
2.1.1. Очевидності досвіду і філософський концепт. Звернення до теми влади
породжує доволі складну теоретичну ситуацію. Вона пов’язана з універсальністю
відносин та ефектів владарювання, їх своєрідною „всеприсутністю”. Через це
виникає майже неосяжне розмаїття контекстів – а відтак і значень – в яких влада
мислиться і розглядається. Причому відмінність значень настільки велика, що
видається, начебто нічого спільного, крім імені, вони не мають. Влада постає
однією з фундаментальних очевидностей, з яких людина виходить і якими керується
у своєму бутті. Дана очевидність присутня у людському мисленні і діях,
переживанні і самовідчутті незалежно від світоглядних переваг, віри,
особливостей тілесної конституції чи душевного стану; так само вона існує без
чіткої залежності від концептуалізацій влади тією чи тією свідомістю, тим чи
тим світоглядом. Владарювання належить до невід’ємних якостей людського буття;
без нього людина не може ані здійснитися як така, ані бути помисленою.
Разом з тим, очевидна присутність влади у свідомості і житті людини ще не
означає достеменно встановленого сенсу цієї очевидності. Сутність влади –
завжди відкрите питання, бо дієва відповідь на нього міститься не в умовиводах
чистого розуму, а у відкритті та реалізації можливостей владарювання. Сенс
влади відкривається так і настільки, яким саме і наскільки успішним є досвід
владарювання. Як і інші засадничі онтологічні феномени, влада передбачає
можливість (і природність) різних філософських артикуляцій її сенсу. Сутність
влади не може бути вичерпана окремим визначенням чи концепцією. Вона
відкривається у єдності та комунікації різних теоретичних версій. Та чи та
версія завжди пов’язана з певним прагматичним горизонтом владарювання – вона
доцільна і виправдана у його обширі.
Не розум виробляє визначення і розуміння влади, а сама влада як невід’ємний
стан людського буття експлікує і потрактовує свій зміст за допомогою розуму. У
філософських концепціях влада самовідноситься, переводить себе як певну
онтологічну очевидність у площину рефлективних артикуляцій. Від самого початку
потрібно усунути хибну диспозицію, за якою влада постає як начебто сторонній
об’єкт, щодо котрого філософський розум виносить свої судження. Об’єктивація
влади у сенсі цілковитої відстороненості від неї неможлива. Немає такого
теоретичного епохе, яким би можна було здійснити таку об’єктивацію, оскільки
саме раціональне мислення є формою панування.
Сказане не означає, що феномен влади неможливо зрозуміти і всі спроби його
осягнути приречені на невдачу. Попередні міркування лише засвідчили, що влада
не може розумітися у натуралістичній настанові; модусом її промислення завжди є
самопрояснення, і лише у такому вигляді філософське мислення про владу стає
теоретично коректним. Відтак кожна філософська версія влади є одночасно
теоретичною експлікацією певного прагматичного горизонту владарювання.
Якщо констатована неуникненність певних інтелектуальних та соціокультурних
передумов у дискурсі щодо влади, то виникає питання про належне відношення до
цих передумов з боку теоретичного розуму. Продуктивний шлях у цьому випадку
пропонує археологія знання, за допомогою якої – знімаючи послідовно смислові
шари обумовленостей суджень – можна дістатися вихідних начал розуміння, що
визначають кінець-кінцем теоретичний горизонт всіх можливих міркувань.
Але існує коротший шлях, ніж прояснення позатеоретичних впливів, неусвідомлених
засад, прагматичних інтенцій, культурних передумов та інших смислових
напередвизначеностей, що спрямовують рух теоретичного мислення. Це шлях, який
використовує позитивна наука, конструюючи світ ідеалізованих об’єктів. Цілком
доречне питання щодо їх обумовленості стає вагомим лише у площині
культурологічного дослідження. Для практики власне наукового пізнання має
значення лише чіткість та смислова вичерпність формулювання епістемологічних
припущень, з яких виходить і яким керується наукове дослідження. На відміну від
широко розповсюдженого стереотипу, наука у своїх побудовах використовує
денатуралізовані порядки значень, а не натуральні властивості речей. І чим
більш спеціалізованим є наукове дослідження, тим вірнішою стає дана
констатація.
Аналогом ідеалізованого об’єкта у філософському дослідженні є чисте поняття, як
от “чистий розум” чи “чисте право” [198, с.11]. Тому й філософський аналіз
влади доречно розпочати саме з „чистого поняття” (або концепту) влади, яким не
стільки дається якесь її змістовне визначення, скільки позначаються вихідні
теоретичні припущення, а відтак – окреслюється смисловий обшир подальших
міркувань.
Для філософського осмислення феномена влади недостатньо спиратися на емпіричний
досвід владарювання, розмаїття якого репрезентує історія культури, організація
суспільства та людські відносини. Власне філософська розробка починається з
прояснення чистого поняття влади, тобто цілком відверненої, апріорної форми її
(влади) розуміння. Судження, що встановлює чистий сенс феномена, за визначенням
є онтологічним. Тобто воно має справу не зі змістом конкретного досвіду, а з
очевидністю феномена, якою він засвідчується як існуючий, маючий буття. Подібне
онтологічне засвідчення не тотожне емпіричному доведенню існування чогось “в
дійсності”. Йдеться про те, що чисте поняття оприявнює сенс феномена у його
теоретичному самовіднесенні. Чисте поняття містить очевидність того, чим
феномен не може не бути, якщо він існує чи мислиться. У цьому граничному сенсі
розкриття змісту феномену дорівнює виправданню імені; в нашому випадку – імені
влади. Чисте понят