Вы здесь

Інтерпретація національної історії в українській прозі ХХ століття

Автор: 
Ромащенко Людмила Іванівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000465
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ТЕМИ КОЗАЧЧИНИ
В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Козацтво як вільне військово-промислове об’єднання упродовж двохсот років – із
середини XVI до кінця XVIII ст. – було рушійною силою історичного поступу
України, відіграло вирішальну роль у розбудові держави та її обороні від
зовнішніх ворогів. Сутність і значення цього унікального історико-соціального
феномену близько чотирьох століть привертає увагу вітчизняних і зарубіжних
істориків та митців. Тож на часі дослідження художньої козакіани, її
становлення, еволюції, досягнень і втрат.
Перші спроби осмислити козацьку добу в історії України знаходимо у фольклорі.
Героїчний епос – думи та історичні пісні – опоетизував кращі віхи історії
козацтва, оспівав його героїчних ватажків1. З образами козаків асоціювались
найблагородніші риси українства: любов до рідної землі, готовність віддати
життя за неї, за віру християнську, мужність і вільнолюбство. “В народній
пам’яті козак став символом України, її волі, краси, буйної степової вдачі,
оборонцем від турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської та московської
сваволі” [220, 133]. Історичні пісні та думи відіграли важливу роль у
формуванні національної свідомості українців. Мав рацію французький дослідник
Альфред Рамбо, зауважуючи у праці “Україна та її історичні пісні”: “Польський
уряд мав свої причини для переслідування кобзарів, адже саме їх пісні та думи
робили справу підняття національного духу та ненависті до католицьких
гнобителів краще, ніж це робили проповіді католицьких священиків” [цит. за:
223, 79]. Саме в думах та історичних піснях починають формуватися риси
історизму як художньої категорії.
Первісні спроби писемно відтворити добу козаччини зроблено в козацьких
літописах Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка,” Історії Русів”, що є
проміжною ланкою між науковим дослідженням і власне художньою літературою.
В усній (фольклорній) і писемній традиції започатковані головні тенденції в
зображенні козацької епохи, найперше Хмельниччини, які домінуватимуть у ті чи
ті періоди.
Народні пісні прославляють переважно Кривоноса та Нечая, відтворюють основні
козацькі битви Хмельницького: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями,
Берестечком, Збаражем. Відома також пісня з прокляттям Богдану Хмельницькому за
те, що віддав своїх співвітчизників у ясир татарам. Образ гетьмана в народних
піснях маловиразний: його або хвалять, що побивав ворогів-ляхів, або ганять за
вимушені компроміси з ворогом. Державницькі наміри гетьмана залишаються поза
увагою: “В народній уяві Богдан Хмельницький бачився певною мірою абстрактно,
як ватажок, одні дії якого подобалися людям, інші – ні, а великі державотворчі
задуми гетьмана лишалися малоусвідомлені та малосприйнятні” [410, 3]. Отже, в
XVII столітті до часу прямої загрози українській автономії з боку російського
царизму підхід до оцінки діяльності Хмельницького загалом стриманий, без
виразної апології, не позбавлений критичності.
Культ Хмельницького у літературі почав створюватися у XVIII столітті. Його ім’я
вживалося для пробудження національної самосвідомості, відстоювання власних
прав та вольностей від агресивних претензій тих, із ким Богдан Хмельницький
добровільно ввійшов у спілку.
Чи не вперше з’являється літературний образ Хмельницького, бачений очима
релігійного діяча, у “Хроніці з літописців стародавніх” Феодосія Сафоновича, у
якій коротко, досить об’єктивно, емоційно безсторонньо і навіть сухувато
викладаються події, повідомляється про Переяславську угоду і смерть гетьмана.
У літописі Самовидця вже уникнуто безсторонності: про польського короля та
російського царя автор відгукується з повагою, схвалює Переяславську присягу,
засуджує союз Хмельницького з ханом.
Свідома апологія гетьмана починається з літопису Граб’янки і продовжується у
літописі Величка. Творення апологетичного (аж до ідеалізації) образу гетьмана
як вождя нації у визвольній боротьбі проти іноземного поневолення відбувалося
за умов посилення гніту російського самодержавства.
І, нарешті, третя тенденція – розгляд діяльності гетьмана як “собирателя
русских земель”, що виявилась у “Літописній оповіді про Малу Росію та її народ
і козаків узагалі”, авторство якої належить О. Рігельману, російському
генералові, німцеві за походженням, що жив на Україні. Ця тенденція активно
популяризувалася белетристами радянського періоду.
Козацькі літописи стали одним із джерел романтичної літератури ХIХ століття, де
створено значною мірою міфологізований образ козаччини. В українському
романтизмі сформувалася своєрідна фольклорно-історична течія, започаткована
власне видавцями “Запорожской старины” (І.  Срезневський та
І. Розковшенко), які створили стилізацію в народному дусі пісень, що мали за
мету “доповнити” бідність історичних джерел про життя козацтва (див.: [429,
20]). Проте “творці фальшованих дум і пісень не спромоглися на більше, як дати
окремі стилізовані формули, іноді механічно і нелогічно з’єднані між собою, але
в цих формулах виявилися тенденції стильові й ідеологічні того часу, і тому-то
ці тексти стали за матеріал, з якого виходили поети обдаровані, творячи не
тільки форми, але й новий зміст. І в цьому треба вбачати історико-літературну
вагу поетичної частини випусків “Запорожской старины”[383, 73].
Романтичні уявлення творців “Запорожской старины” розвиває
П. Куліш в епопеї “Україна”, в якій намагається охопити період “од початку
Вкраїни до батька Хмельницького”. Уявляючи себе новітнім Гомером, автор
поставив за мету скласти з народних дум книгу, подібну до “Іліади”. За його
власним зізнанням, “зложив... старими словеси новії д