Вы здесь

Особливості екологічної свідомості в умовах наслідків техногенної катастрофи.

Автор: 
Скребець Василь Олексійович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000473
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ФІЛОГЕНЕТИЧНІ ТА Культурно-історичні витоки екологічної свідомості
2.1. Філогенетичний план розвитку екологічної свідомості
Єднiсть живого органiзму з природою реалiзується в межах бiологiчної,
соцiальної та антропогенної взаємодiї в бiогеоценозi (екосистемі). Iсторiя
стосункiв людини та природи, як i вся iсторiя природи, характеризується
невпинною змiною досить визначених станів. Перiоди рiвноваги – лише частковi
випадки або перехiднi моменти у цьому процесi. Але якщо до появи людини змiна
однiєї рiвноваги iншою обумовлювалася лише природними якостями, то з появою
людини вступають у взаємодiю ще й так звані антропогенні чинники. Участь людини
у геобiоценозi слід розглядати поряд з iншими природними явищами, в їх
цiлiсностi та з урахуванням сукупностi системних якостей [34].
Легко помiтити, що і в екофiлогенезi людської свiдомостi спостерiгаються
своєрiдні процеси циклiчностi анiмал-антропо­центризму, де людина в її
ставленнi до природи то з'являється, то зникає. Особливо виразливо ця тенденцiя
спостерiгалася в епоху мiфотворчостi архаїчної свiдомостi давнини [199].
2.1.1. Екологічна свідомість первісної епохи.
Зростав пiзнавальний потенцiал людства. Його свiтлом все чiткiше
виокремлювалася у свiдомостi людей категорiя "я-стосун­ків". Можна зробити
припущення, що хвиля антропоцентризму (від грецьк. anthropos – людина) на
противагу анiмалцентризму (від лат. animal – тварина) кожного разу посилювалася
і знаходила домiнантнi обриси. Ця тенденція особливо помітна в тi перiоди
фiлогенетичного розвитку свiдомостi, в яких досить виразно виступала на перший
план причетнiсть людини до своїх власних потреб, а не процесів та явищ природи
[297]. Одночасно з зростанням когнiтивної (пізнавальної) здатностi зростали й
потреби, але збiльшувалися й можливостi впливати на природу, проявляти
незалежність вiд неї в їх задоволеннi. Тим самим людина психологiчно все далi
вiддалялася своєю непричетнiстю до природи, вiдмежовувалась вiд неї доки не
вийшла на позицiю споживання та пiдкорення природних ресурсів і стихiй [34].
На зорi людства стосунки людини і природи пiдпорядковувались природним
процесам, що вiдбувалися в нiй, пiдтримувалися на тому рiвнi аж до появи
виробничої працi. Активнiсть людини в той час була спрямована на споживання
готових продуктiв природи. Життя первiсних людей повнiстю залежало вiд змiн у
природному середовищi. Екологiчну свiдомiсть цього першого етапу можна
охарактеризувати як мiфологiчну, характерною рисою якої є потреба пов'язувати
абстрактнi духовнi сутностi в конкретній людській оболонці.
Якщо в первісних уявленнях знаходить розвиток анімiзм (як одухотворення неживої
природи , дух немовби зосереджений у деревi, каменi, тваринi), то пiзнiше
дерево, наприклад, вже є лише мiсцем знаходження духа, який за бажанням може
залишати його або повертатися у ту ж оболонку. Згодом анімiзм перетворюється в
полiтеїзм (віра у багатьох богів). Знаходячись у станi вiльного переміщення вiд
одного дерева до iншого, дух може збагачуватися рiзними силами та
перетворюватися на Лiсового Бога, iз деякої абстрактної духовної сутностi (як з
самого початку) у конкретну божественну сутнiсть з людською подобою (пiзнiше
усi лiсовi божества зображуються в оболонці людей, з символiкою лiсової
феори).
У досвiдi мiфологiї ще бiльш цiкаве iнше. Навiщо потрiбен мiф, чому створюється
божество? Принцип його побудови взагалi зрозумiлий, вiн походить вiд характеру
розвитку самого мислення, його вдосконалення [81].
Це ми тепер говоримо, що людина – унiкальне створiння, надiлене розумом,
свiдомiстю, мовою. У первiснi часи ця iстота ще не вiдокремлювала себе вiд
природної сутностi, але помiчала, що вiд природи можна чекати не тiльки доброго
(житло, їжа, тепло), а й небезпеки. А якщо так, то чому б не спробувати знайти
з нею спiльну мову та не запропонувати їй стати союзником, а отже користуватися
її заступництвом та захистом. Не маючи розвиненої свiдомостi, людина тодi ще не
могла вiдокремлювати себе вiд оточуючого свiту предметiв, явищ та iнших iстот.
Вона була у власному уявленнi такою ж, як i все iнше, тому й намагалася
налагодити з довкіллям, тим бiльше з такою могутньою силою як природа,
контакти, за допомогою яких можна було б у разi потреби попросити милостинi,
вiддякувати за заступництво або пригрозити, де це доречно. Отже, це і було
первинне, природне бажання жити у мирi та злагодi з природою, яке iнтуїтивно
вважалося як найбiльш доцiльне. А для того, щоб опредметити таке бажання,
з'являється iдея подiбного собі представника з iншого боку, у якій би формi вiн
не виступав, але в образi та подобi своїй.
Уже тут адаптивна сутнiсть бiологiчного пристосування виходить на психологiчну
її складову. У цiй формi виразу вона ще безпосередньо обслуговує життєдайну
сутність за рахунок виключного ступеня причетностi свiдомостi до бiологiчної
своєї функцiї. Особливий акцент свiдомостi первiсної людини спрямований на
самоврегулювання, а саме відношення до природи будувалося на психiчному
вiдображеннi оточуючого середовища, з одного боку, та психiчному вiдтворенні
власної "я-сутностi", – з iншого. Обидва структурних компоненти психiчного
сприйняття дiйсностi виступали у свiдомостi на паритетних пiдставах. Функцiя
свiдомостi забезпечувала (обслуговувала) збалансованiсть, упереджувала
неузгодженості, компенсувала втрати, пояснюючи їх власною слабкiстю та
залежнiстю. Поведiнка і дiяльнiсть за цих умов пiдпорядковувалися природним
явищам, а споживання природних ресурсiв вважалося даром божим.
Завдяки появi перших знарядь працi, якi полегшують процес створення готових
продуктiв споживання, людина отр