Вы здесь

Взаємозв'язок оптимізму та песимізму: проблема соціальної перспективи

Автор: 
Лепський Максим Анатолійович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2006
Артикул:
0506U000514
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ОПТИМІЗМУ І ПЕСИМІЗМУ
2.1 Біологічні передумови формування взаємозв’язку оптимізму та песимізму
Для визначення ролі й характеру взаємозв’язку оптимізму і песимізму в
становленні соціальної перспективи необхідно розглянути біологічні передумови
виникнення цього взаємозв’язку, які обумовлені єдністю всього живого світу, в
якому більш складні соціальні форми людського життя ґрунтуються на загальних
біологічних механізмах, але при цьому не зводяться до них. При цьому
взаємозв’язок оптимізму та песимізму деякі вчені (М. Зелігман, С. Майєр)
безпосередньо пов’язують із певними психофізіологічними станами, які дослідники
спостерігають у тварин (страх і радість, задоволення і незадоволеність,
страждання й насолода і т.п.), що дозволяє необґрунтовано стверджувати про
оптимізм і песимізм у тварин. Етологічні й експериментальні дослідження
біологічних передумов взаємозв’язку оптимізму та песимізму дозволяють глибше
розібратися в сутності оптимізму та песимізму у його біологічних, тілесних і
поведінкових основах.
Розмежування біологічних і соціальних передумов виникнення й формування
взаємозв’язку оптимізму та песимізму залежить від вирішення проблеми природи
людини, яке полягає у вивченні видоспецифічних форм поведінки, виявлення
найбільш загальних біологічних механізмів, на основі яких виникає й функціонує
оцінно-вольова сторона світогляду в людини. Виявлення загальних біологічних
механізмів можливе в дослідженні поведінкових аспектів тварин, що передують
соціальній поведінці людини, і в співвіднесенні з ними.
У дослідженні природи людини можна виділити кілька методологічних підходів.
Поняття “природа людини” спочатку закріпилося в процесі “онтологізації”
суб’єктивного розуміння сутності людини тим або іншим вченим. У цьому підході
онтологічні риси розглядалися як природні, а відхід від цих рис сприймався як
патологія, тобто догматизувалась своя точка зору на сутність людини. Така
схема, покладена в основу перетворення соціального світу, слугувала передумовою
некрофілії й відображувалася в етимології слів “недолюдина”, “нелюдь” тощо. Цей
підхід, хочеться вірити, відходить у минуле.
Другий підхід використовує поняття “природа людини” у гносеології для
відображення біологічного на рівні емпіричного пізнання й відносить це поняття
до конвенціональних фактів вибору, які містять у собі об’єктивні факти поряд з
певним соціальним рішенням, що відноситься до сфери класифікації. Цей підхід
суперечить визнанню рівності права людей на повагу. На думку Дж. Лакса те
важливе і цінне, що схоплювалося ідеєю єдиної природи людини, що поєднує нас
усіх, необхідно доповнити концепцією множинності людської природи [133, 109].
Ці методологічно важливі зауваження дозволяють не тільки терпимо ставитися до
чужої невідповідності нашим уявленням про природу людини, але й розглядати
відхилення від норми й патологію людини як явища, характерні для біосоціальної
сутності. Саме діалектична єдність природи людини (що складається з
характеристик, значимих для всіх людей) і множинності людського здійснення (як
альтернативності людських проявів) слугує гуманізації відносин людини до самої
себе й інших людей, з’ясуванню стійких і мінливих характеристик людини. Людина,
її природа у характеристиках “найкраще” і “найгірше” можуть оцінюватися тільки
з позиції міри життя, її збереження й розвитку, у різноманітності форм прояву.
Вивчення природи людини вимагає розуміння єдності людської природи й
множинності її проявів у подоланні історично обумовленої фрагментарності у
міждисциплінарному вивченні людини, безсистемності інтегративних,
системоутворюючих якостей людини (які є предметом різних наук) і змішування
рівнів дослідження людини. Фрагментарність і цілісність антропологічної
концепції визначена підґрунтям, виходячи з якого, аналізуються й синтезуються
знання про людину як єдність біологічного й соціального. У вирішенні питання
про тотожність і відмінності людського й тваринного світу існує три основні
підходи.
Перший підхід визначає природу людини з позиції, що людина – це біологічна
істота, специфікою якої є її свідомість, діяльність і т.д. Цей
біологізаторський підхід акцентує увагу на тотожності тваринного й людського
світу, а їхні відмінності розглядаються як видоспецифічні особливості поведінки
(П. Куусі, М. Рьюз, Е. Уілсон). У підході синтезованим, скомпонованим є
біологічний аспект, а фрагментарним залишається соціальний – все соціальне
виводиться з біологічного, і тим самим заперечується якісна своєрідність
соціального.
Несистематизована дослідниками соціальна сфера розглядається як “культура”, що
дозволяє обходити багато спірних моментів. П. Куусі виділив видоспецифічні
особливості поведінки людини як рівнозначні на принципах доповнення
(комунікація і мова; любов та схильність до суспільного способу життя;
суперництво, влада і війна; знання та наука; трудові навички й техніка; міфи і
релігія; краса та мистецтво; економіка й суспільний устрій) [129, 59-76]. Але
більш перспективним є аналіз не тільки рівнозначних особливостей, але й
дослідження різнорівневості видоспецифічних характеристик людини. Відбувається
переміщення соціальних проблем у біологічну “систему координат”.
Інший, гуманітарно-соціологічний підхід, стверджує унікальність людського буття
у відмінності людських і тваринних світів, ця відмінність зводиться у ранг
сутності людини. Біологічному у таких побудовах приділяється роль базового,
передумовного, що розглядається фрагментарно. Для обґрунтування соціологічних
залучаються тільки “зручні” біологічні факти. Так,