Вы здесь

Психологія прийняття рішень у педагогічній діяльності

Автор: 
Чернобровкін Володимир Миколайович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2007
Артикул:
0507U000509
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ У КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМ ПСИХОЛОГІЇ ДІЯЛЬНОСТІ, СПІЛКУВАННЯ ТА ОСОБИСТОСТІ ПЕДАГОГА
2.1. Сутність педагогічної діяльності з позицій особистісно орієнтованої парадигми освіти
Проблема прийняття педагогічних рішень в сучасній психології є складовою більш загальної галузі психологічних досліджень - психології діяльності та особистості вчителя, яка значною мірою залежить від провідної освітньої парадигми, домінуючого в суспільстві методологічного підходу до навчання й виховання підростаючого покоління. Отже, напрямок і зміст психологічних досліджень в педагогічній психології визначається соціально-ідеологічними факторами, діючими в просторі соціального та наукового життя, що орієнтують розвиток освіти на конкретному етапі розвитку суспільства.
Аналіз сучасних поглядів на сутність навчання, виховання та розвитку особистості учнів є необхідним і в зв'язку з тим, що саме ними визначаються цільові аспекти професійної діяльності сьогоднішніх учителів. Оскільки центральним завданням нашого дослідження є вивчення умов формування в педагогів діяльнісного підходу до вирішення проблемних педагогічних ситуацій, то необхідне визначення змістових особливостей мети педагогічної діяльності в сучасній школі.
У нашому ментально-ідеологічному просторі зараз здійснюється активний пошук нових концептуальних орієнтирів, відповідно до яких буде функціонувати система освіти й виховання в Україні. Кардинальна відмінність теперішньої реформи системи освіти від всіх попередніх полягає в тім, що вона спрямована на реалізацію не абстрактних ідеологічних запитів, а ідей ціннісно-смислового буття людини, що випливають з логіки її історичного розвитку. Така трансформація поглядів на проблеми освіти й виховання нових поколінь відповідає загальносвітовим тенденціям.
Сучасна система педагогічних поглядів базується на визнанні необхідності створення умов для розвитку й самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного вчитися протягом всього життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства [95; 156; 157; 250; 356].
Донедавна в гуманітарних науках переважним був соціоцентричний підхід. Соціоцентризм як світоглядна позиція всі форми буття людини підкоряє суспільству і його інтересам. Він є основою масової суспільної свідомості, апелює до "культури корисності" з її пріоритетом засобів. Оскільки він зосереджується, в основному, на соціальному розвитку людини, то цінність особистості визначається тим, що вона може дати суспільству. Такий підхід абстрагується від внутрішнього світу людини, його єдиною метою є соціалізація, тобто засвоєння підростаючою особистістю різноманітних суспільних норм як зовнішніх регуляторів її поведінки на рівні пристосування до соціального середовища [46]. Аналізуючи концепції соціалізації, Г. Костюк зазначає, що в них йдеться про "формування", "чеканку" особистості соціальними "нормами", певними "стандартами" поведінки й недооцінюються внутрішні чинники психічного розвитку - власна діяльність дитини та її внутрішня позиція [166].
У сучасній культурі акцентується необхідність орієнтації на культивування ідеї цінності людини, що на відміну від "культури корисності" називають "культурою гідності" [25]. Тому теперішній етап розвитку науки називають людиноцентричним. Сучасна філософія як основну свою категорію постулює людські цінності. Філософська антропологія розглядає людину як мікрокосмос, людину, що самотвориться, трансцендує себе. Культура цінності людини націлює педагогіку й психологію на вивчення смислоціннісних основ життя, її екзистенціальної сутності. Верховна цінність зв'язується із прагненням людини знайти сенс існування.
Загальнонауковий принцип людиноцентризму зараз втілюється в освітній процес у вигляді особистісно орієнтованої парадигми [46; 279]. Ключовим поняттям методології цього підходу в гуманітарній психології є поняття особистості.
У суспільних науках особистість розглядається як особлива якість людини, що здобувається нею в соціокультурному середовищі в процесі спільної з іншими людьми діяльності й спілкування. Таким чином, акцентується соціальна сутність особистості. З цього погляду розвиток особистості збігається із процесом соціалізації. Традиційний підхід до розуміння особистості у вітчизняній психології радянського періоду ґрунтується практично на ототожненні цих процесів.
Соціалізація визначається саме як процес соціального розвитку людини, засвоєння індивідом соціального досвіду, входження в соціальне середовище, в систему суспільних відносин. Особистість при цьому трактується як більш пізній продукт онтогенетичного розвитку людини. Джерело розвитку особистості розглядається як таке, що перебуває поза нею (у соціальних умовах, в які вона включається). Основний закон становлення особистості - перехід від зовнішнього до внутрішнього, тобто інтеріоризація, присвоєння та засвоєння змістових характеристик зовнішнього середовища. Звідси, особистість - це об'єкт зусиль педагогів, її треба "ліпити", формувати, а, отже, розвиток особистості - це процес, керований ззовні.
Характерно, що зазначеному підходу відповідає переклад поняття особистості як персони (маски, личини). У петровські часи персоною називали ляльку. Це приводить до переконання, що особистість підлягає впливу, маніпулюванню, формуванню та ін. [50].
Особистість як продукт соціалізації відбиває всю сукупність суспільних відносин (К. Маркс), в які вступає, й отже, колективне є первинним стосовно індивідуального (Е. Дюркгейм); істотні характеристики соціального досвіду неминуче відбиваються на окремій особистості, яка стає внаслідок цього соціально типізованим представником суспільства.
Домінування зазначеного підходу до проблеми розвитку особистості в психології радянського періоду привело до гіпертрофованого акцентування значимості зовнішніх факторів як провідних у її формуванні.
Разом з тим, як відзначав М. Бердяєв, "соціологічний світогляд може виставляти на своєму прапорі