Вы здесь

Міжнародно-правова концепція міжнародного злочину.

Автор: 
Зелінська Наталія Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2007
Артикул:
0507U000614
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНІ ЕКСТРАДИЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ

2.1. Еволюція міжнародних екстрадиційних злочинів: від політичних - до загальнокримінальних

Екстрадиційні злочини - тобто злочини, що тягнуть видачу, - є міжнародними злочинами в первісному значенні цього поняття. Функціональний еквівалент екстрадиції існував у найдавніших цивілізаціях і його роль у суспільстві була відносно константною [47, p. 174, 194]. Безумовно, рання практика видачі була дуже далекою від сучасної. Видавалися всі ті, хто біг від влади суверена, поза прямою залежністю від причини. Дуже характерною для ранніх прикладів видачі та обставина, що положення про видачу були частиною великого документа, розробленого для загальних цілей, найчастіше угод про мир. При укладанні мирних договорів держави зобов'язували одна одну видавати людей, які створили небезпеку для державної влади і замірялися на стабільність політичного порядку. Чим тіснішими були відносини між суверенами, тим більше вони були зацікавлені в добробуті один одного й охоче видавали політичних супротивників дружній державі.
Найбільш раннім з відомих дипломатичних документів, що передбачають взаємне повернення втікачів, є договір про мир, що його уклав фараон Єгипту Рамсес II з хетським царем Хаттусилісом близько 1280 р. до н.е. Унікальність цього історико-правового документа цілком виправдує ту увагу, яка приділяється йому при вивченні інституту екстрадиції. Договір детально регламентує взаємини сторін у питаннях видачі втікачів" [186, с. 79 - 83]. У договорі говориться про втікачів, але не про злочинців. Люди, що бігли з-під влади "владики", щоб "стати підданими іншого", підлягали поверненню. Це положення є дуже характерним для раннього періоду становлення інституту екстрадиції, коли йшлося не про видачу злочинців, а про повернення втікачів - простих чи підданих, найчастіше політичних супротивників.
Злочини впливали на міжнародні відносини з глибокої давнини. Перші відомі контакти держав із приводу злочинів пов'язані з вимогами видачі злочинців. З біблійних часів у відносинах між народами злочин спричиняв вимогу видачі й відплати, а відмовлення в задоволенні почуття помсти могло бути casus belli. З історії Стародавньої Греції відомі випадки, коли відмова у видачі ставала приводом до війни. Так, колись ахейці, загрожуючи розірванням договору, що існував, відправили послів до лакедемонян і вимагали, щоб ті видали їм осіб, що осаджували їхнє село та його жителів, яких убили. Лакедемоняни сприйняли цю вимогу як украй неварту і принизливу. Вони вирішили розірвати союз з ахейцями. Довідавшись про це, ахейці оголосили лакедемонянам війну. Численні приклади вимоги видачі злочинців містить історія Стародавнього Риму. Відомо, наприклад, що за царювання Ромула римляни викрали жінок у сабинян; сабиняни направили до Риму послів, які зажадали повернення жінок і видачі викрадачів, щоб стратити останніх. Як відомо, ні того, ані іншого не відбулося, і почалася війна. Тяжким злочином у Стародавньому Римі було порушення недоторканності іноземних послів. Посли вважали, що перебували під захистом богів, і злочин проти них розглядався як релігійний злочин, тому винні підлягали найсуворішому покаранню - страті. При їх видачі спеціально застерігалось, що видавали для страти (ad supplicium). Для розгляду випадків образи римлянином іноземця в Римі існував особливий суд, так званий recupcratores, якій вирішував питання про те, чи підлягає даний римський громадянин видачі іноземній державі.
Особливе місце в міжнародних відносинах Стародавнього Риму посідала видача особи, що укладала договори, які у подальшому не одержували схвалення Сенату. За допомогою видачі римляни прагнули звільнитися від своїх зобов'язань і видавали політиків, провина яких полягала в тому, що договори, які вони укладали, виявлялися невигідними для Риму. Історія зберегла чимало таких фактів. Відомо, що 319 р. до н.е. римське військо блокував самнітський полководець Кай Понтій у Кавдинських тіснинах, і воно перебувало у вкрай тяжкому становищі, але Кай Понтій погодився на договір. Коли в Римі обговорювали ухвалення договору, консул Спурій Постурній ) заявив, що він не обов'язковий для народу, бо був укладений без його згоди, і зажадав, щоб видали тих, хто уклав договір, самнітам для звільнення народу від зобов'язань. Усіх, хто уклав договір, відправили до самнітів, але ті їх не прийняли. Видачу послів або полководців, що без дозволу Сенату укладали договори, римляни здійснювали ще не раз: вона стала засобом для звільнення від обтяжних зобов'язань.
Очевидно, що злочини, що тягли видачу, носили переважно політичний характер. Е. Симсон підкреслював, що "всі випадки відбувалися з політичних розумінь, на користь держави", і звертав увагу на приклади, коли "винних в убивствах і грабежах, тобто винних у загальних злочинах", видавали "тільки після того, як вони напали на послів [187, с. 22 - 23, 39]. Така видача, власне кажучи, носила характер пожертвування. Оцінюючи цю практику, харківський учений Д. Каченовський (1863) писав: "Видача громадян головою за злочини проти іноземної держави чи проти її підданих є звичайним явищем римської історії. Відомо, що навіть генерали, що укладали конвенцію, яку не затвердив народ, видавалися контрагенту. Іншого засобу тоді не знали для задоволення ображеного уряду, як кинути йому на жертву беззахисну людину" [188].
Історія зберегла приклад договірної регламентації видачі в Європі в часи Каролінгів. 797 р., за часів правління Карла Великого, було укладено договір, що містив, як вважається, першу правову регламентацію видачі осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочинів, які караються смертю У цьому договорі містилася перша з відомих характеристик діянь, що тягнуть видачу, - це "злочини, що караються стратою за саксонським законом" [187 э. указ. раб. - с. 43].
До числа найдавніших угод, що регламентували видачу, належать договори між Київською Руссю і Візантією, зокрема ті, що уклали князь Олег (911), князь Ігор (945) [189, с. 311 - 312, 520]. У статті