Вы здесь

Становлення та функціонування системи соціального забезпечення в Українській РСР в 1920-30-х рр.: історичний аспект.

Автор: 
Шарпатий Віктор Григорович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2008
Артикул:
0508U000096
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У 1919-1921
РР.
2.1. Створення та діяльність Наркомату соціального
забезпечення УСРР
Катастрофічна соціально-економічна ситуація, яка виникла в українському
суспільстві наприкінці громадянської війни, ускладнювалася більшовицькою
модернізацією суспільних відносин, яку тоді назвали політикою «воєнного
комунізму», хоча насправді це була спроба невдалої реалізації принципу
революційного романтизму, коли утопічні бажання намагалися здійснити шляхом
адміністративного тиску, запровадження продрозкладки, зрівняльного розподілу
матеріальних благ, нехтуючи проблемами організації їх виробництва. Політична
система, яка народжувалася, прагнула демонстрації власних переваг, відтак
вдавалися до популізму, до загравання з народними масами, проголошуючи принципи
соціальної рівності, а з другого боку — змушена була вирішувати конкретні
питання матеріально-побутового забезпечення великих груп населення, яке зазнало
колосальних втрат від війни та революційних перетворень. Перша світова та
громадянська війни залишили сотні тисяч покалічених, які вимагали соціальної
допомоги від держави.
Формування системи соціального забезпечення розпочалося одночасно з
утвердженням радянської влади і структуруванням уряду, тобто з функціонуванням
виконавчих органів. Організаційні підвалини були закладені головним чином
упродовж лютого — липня 1919 р., періоду створення самого наркомату собезу. За
короткий відтинок часу виникла центральна установа та її місцеві підрозділи.
Вражає кількість ухвалених постанов, декретів, інструкцій, розпоряджень,
положень, які фактично започаткували нормативно-правову базу поступового
розвитку матеріальної допомоги різним групам населення.
Два моменти спонукали органи радянської влади до запровад­ження системи
державного забезпечення відповідних категорій населення: пропаганда
соціалістичних ідей (рівності, братерства, колективізму, турботи про трудящих
тощо) для виявлення та заохочення прихильників більшовизму і подолання реальних
масштабів соціальної катастрофи, яка виникла внаслідок суспільно-політичних
експериментів. Для початкового етапу формування радянської політичної системи
метод революційного руйнування вважався принципом творення нових суспільних
відносин. Більшовики проголосили повне державне забезпечення трудящих на
випадок втрати працездатності (хвороба, інвалідність, безробіття тощо) в обсязі
місячного заробітку. Так, 31 жовтня 1918 р. більшовицький уряд видав «Положення
про соціальне забезпечення трудящих», об’єднавши та централізувавши всі види
«собезу» в єдиному державному органі — відділах соціального забезпечення та
охорони праці [223, с. 2]. Реалізація такої ідеї забезпечення населення
вважалася основним завоюванням жовтневої революції [225, с. 2], яка усунула всі
попередні інституції (лікарняні каси, товариства меценатів, філантропів),
переклавши весь тягар на державні органи та саме суспільство.
Становленню системи соціального забезпечення в Україні перешкоджали перманентні
зміни політичних форм влади. 29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський
уряд України здобув назву Ради народних комісарів, яку очолив Х.Г. Раковський,
але серед українських наркоматів не виявилося Нарком соцзабезу [355]. 6 лютого
1919 р., тобто після захоплення Києва Червоною армією, РНК УСРР ухвалив
офіційний документ — «Тимчасове положення про Народний Комісаріат Соціального
Забезпечення Української Соціалістичної Радянської Республіки», започаткувавши
у такий спосіб формування єдиної системи соціальних послуг держави для
населення. Його засновували з метою «планомірної організації допомоги
непрацездатним і позбавленим засобів існування громадян Радянської України»,
тобто визначили певну соціальну категорію та її суспільно-політичний статус
[129]. Наркомсоцзабез розробляв законопроекти, створював відділи соціального
забезпечення при губернських, повітових і міських виконкомах
робітничо-селянських депутатів, забезпечував їхнє фінансування та
організаційно-інструкторську діяльність. Керівництво роботою НКСЗ здійснювала
колегія на чолі з наркомом, якого затвердив Раднарком УСРР. На час свого
заснування НКСЗ мав дев’ять відділів: охорони материнства і дитинства;
забезпечення вдів, літніх та інвалідів, опіки та піклування; пенсій; допомоги
ураженим воїнам; пайка; допомоги жертвам революції; різних допомог;
інструкторський. За потреби дозволялося створення комісій і секцій.
Першим наркомом соціального забезпечення був Михайло Зубков, якого спочатку
призначили виконуючим обов’язки [361], тому що Раднарком УСРР видав спеціальну
постанову про його призначення на посаду «заступника». У березні 1919 р. він
підписував разом з Х. Раковським декрети про націоналізацію благодійних
установ, про заснування Комітету Українського червоного хреста [135], тобто в
ранзі держслужбовця вищої ланки номенклатури. До створення НКСЗ існував відділ
соціального забезпечення при Тимчасовому уряді України, очолюваний Григорієм
Борисовичем Торчинським, котрий поступив на службу саме 6 лютого 1919 р., маючи
досвід роботи з 1905 р., а також належну вищу освіту, позаяк закінчив юрфак
Петроградського та економічне відділення Київського комерційного інституту
[441, арк. 19]. На час створення наркомату відділ собезу був у підпорядкуванні
уряду, а серед структурних підрозділів НКСЗ на початку лютого 1919 р. його
немає. Фактично Торчинський був першим керівником соціальної служби в Україні,
а після заснування Наркомату функціонально займав ключову посаду. Тимчасовий
статус НКСЗ, котрий діяв до офіційного