Вы здесь

Загальноцивілізаційні засади соціального управління

Автор: 
Гаєвська Оксана Борисівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2008
Артикул:
0508U000498
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНА СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
2.1. Теоретичні основи організаційної сутності соціального управління
Найбільш ефективною методологією, яка забезпечує досить переконливе проникнення
у потенціал організації, організаційні соціально-системні властивості
суспільства, можливості людини до їх пізнання, є тектологія О.О. Богданова,
теорія ідеальної організації М. Вебера, управлінський потенціал діалектики Г.
Гегеля, соціальні аспекти кібернетичної науки. Саме цей творчий доробок
безпосередньо слугує науково достовірному аналізу загальноцивілізаційних
фундаментальних засад соціального управління.
I, дійсно, сучасна теорія організації представляє самовпорядкування як основну
умову можливості управляти будь-яким об’єктом на будь-якому рівні, а якщо
врахувати те, що вищим рівнем інформаційної впорядкованості, принаймні в
соціальних утвореннях, є об’єктивна системність, і людина здатна до
самоуправління через бердяєвське самопізнання, завдяки своїй богданівській
організаційній структурі, то слід вважати, що методологія самоорганізації
людства має достатній творчий потенціал.
I все ж, незважаючи на зазначені характеристики та найбільш поширені теоретичні
парадигми управління, сучасний рівень самоорганізації людства потребує нових
творчих виходів на ті явища, які створила цивілізація в процесі власної
еволюції. Основні з них – нові потенційні можливості управління людством як
системою націй і держав, соціальних груп у зв’язку з інтеграційними процесами,
які вийшли на рівень певної уніфікації фундаментальних засад управлінської
самоорганізації.
Саме остання здатність найбільш опукло виявила сучасний стан управлінської
цивілізації – наявність загальних базових засад управління суспільством,
будь-яким соціальним об’єктом, в якому різниця управлінського ефекту більше
залежить від специфіки об’єкту, ніж від специфіки управління ним. Інакше
кажучи, те, що доробок можна кваліфікувати як методологічний інструментарій,
який дозволяє з певною мірою успіху вивчати нові явища у розвитку сучасної
цивілізаційної організації, зокрема, фундаментальних засад управління як
такого.
Але це інструментарій, за допомогою якого слід домагатися проникнення в нові
явища у розвитку інформаційної цивілізації, відкриє свої безмежні можливості,
хоча нове знання, одержане за його допомогою зрештою також перетвориться у
елемент його структури, тобто набере ваги певної інструментальності.
Тому, аналізуючи стан наукового потенціалу теорії самоуправління суспільства як
методології вивчення його фундаментальних засад, слід постійно підкреслювати
його самодостатність саме як інструментарію і робити все можливе для того, щоб
відкривати нову і нову енергію створеної наукою методології, яка може працювати
лише у певному використовуючому режимі.
У цьому зв’язку критичність у ставленні навіть до імен великих вчених, може
полягати в тому, що їхнє бачення має силу інструментальної загальності як певна
самодостатність, і новація полягає саме у здатності бути інструментом, а не
істиною, яка добувається в процесі його використання, оскільки істина – це
певна безкінечність і, якщо можна зробити крок у цій безкінечності за допомогою
певного інструментарію, то це і є ознака творчого успіху.
Отже, сучасне дослідження як певна інноваційність є досить оригінальною, якщо
вона має достатні аргументи на користь зазначеного інструментарію і доцільності
його використання у дослідженні. Це і є ознака “обмеженості” навіть геніального
бачення та наявність ілюзії його історичності, природного послаблення енергії
впливу на сучасність, зокрема, науково-творчий процес, оскільки жодний вчений
не створював рецепти знання, надаючи можливість творчої участі у пізнанні все
нових і нових поколінь вчених.
Тому, слід підкреслити ще раз, що стан методологічного забезпечення аналізу
проблеми загальноцивілізаційних фундаментальних засад соціального управління є
досить переконливим лише при підході до нього на основі зазначених вище
“критичних” характеристик.
У пропонованому дослідженні автор доводить, що найповніше управління, зокрема,
соціальне, представлене в його організаційному потенціалі об’єкту. Тому його
бачення зводиться до розуміння організації як основної, сутнісної ознаки
соціального управління, хоча розробленої парадигми цієї сутності у всіх своїх
опосередненнях в науці управління досі немає, незважаючи на наявність
зазначеного вище методологічного знання.
В сучасній науці термін “організація” вживається принаймні в чотирьох
значеннях. По-перше, як стан упорядкованості, як структура, внутрішня форма
системи; по-друге, як система, що має складну внутрішню структуру; по-третє, як
діяльність, спрямована на створення цілісної системи, як організаційна праця;
по-четверте, як об’єднання, соціальний інститут. Тобто, одні автори розглядають
організацію як головну ознаку управління, інші – як структуру, в якій
відбуваються процеси управління, треті – як одну з функцій управління.
В той самий час необхідність і актуальність визначення місця організації
істотно підвищуються у зв’язку з уявленням про управління як про властивість
кооперативної діяльності, її змісту і тенденціях розвитку, тієї ролі, яку
організація відіграє в практиці управління, а також у зв’язку з тими
завданнями, які ставить перед управлінням розвиток самої кооперації.
Виходячи з цієї необхідності, слід визначити, по-перше, місце організації в
управлінні кооперацією працівників, по-друге – визначити зміст організації як
родового поняття по відношенню до управління і основні вимоги до її науково
достовірної повноти.
Визначальний постулат полягає в тому, що сутність управлі