Вы здесь

Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика.

Автор: 
ФОМЕНКО Віра Григорівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2008
Артикул:
0508U000573
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II
УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНЯ УРБАНІСТИКА
В СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ
2.1. Мотив міста у творчості Г. Сковороди та І. Котляревського
Адаптація до зміни економічних формацій, пов’язана з цим реструктуризація міст,
які з ХІV століття і, практично, до сьогодення залишаються форпостами
розмаїтого чужинства, економічні й загальнокультурні інтереси народу-автохтона
тривалий час майже не враховувались. Те саме стосується й долі української
літератури, яка лише в ХІХ столітті спромоглася на позбавлений державної
підтримки (а в межах царської Росії ще й жорстоко переслідуваний) літературний
процес, найважливіші із складових якого (літературна преса, книговидання,
книготоргівля, навчання майбутніх письменників, критиків, видавців у
рідномовних школах та університетах) або наслідували іншокультурні зразки, або
(це яскраво засвідчують розмаїті самодіяльні альманахи та видавнича й “наукова”
діяльність “Просвіти”) пристосовувались до смаків і запитів малоосвіченої, але
патріотично налаштованої громади. Патріотичними виявами могли вважатися й
процеси цілеспрямованого формування математичної, фізичної, хімічної,
архітектурної, сільськогосподарської українських шкіл, не говорячи вже про
загальнокультурний модерн, повноцінне існування якого в Україні кінця ХІХ –
поч. ХХ ст. залишається й сьогодні дискусійним.
Акцентується увага на цьому не задля чергової порції гучного підігріву тези про
вимушену “неповноту” (Д. Чижевський) української літератури, яка “не могла
задовольнити потреб самого культурно-провідного шару [288, с. 307]”. Література
адресувалася свідомості аж ніяк не артистичній чи інтелектуально “неспокійній”,
а зорієнтованій на цінність, з багатьох точок зору, старожитню, для якої, ще
раз зауважимо, життя й побут міста, а надто міста великого, були онтогенетично
ворожими. Це й не дивно: разом із обраною на роль літературної народною мовою
нова українська поезія й проза успадкували переважно селянський світогляд, для
якого казарма, військовий мундир, фрак, фабрика, оперний чи драматичний театр,
залізниця, спільний ринок, біржа, банк, чиновництво, парламент, а у Великій
Україні – школа, суд, газета, підручник і навіть церква, репрезентували
державу-насильника.
Про те, наскільки потужною була духовна стіна між традиційно своїм (село і його
побут) і усім запозиченим, свідчить лист Панаса Мирного до М. Коцюбинського,
датований 1903 р. У ньому на прохання адресата надіслати до збірника “З потоку
життя” (вийшов у 1905 р.) твір “з життя сучасної інтелігенції, а також на теми
соціальні, психологічні, історичні і інші”, оскільки “за сто літ наша
література живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією”,
значилося: “…невже то Ви геть зречетеся творів з життя селянського, – того
життя, що виробило нашу живу мову, що давно заснувалося і ще й досі дає свої
живі оригінальні зразки своїх типів, а не общечоловіків? Що ж до нашої
інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тільки починає складатися, та й
то, вихована іншою школою, вона досі не подала таких яскравих зразків, що їх
можна було назвати своїми, оригінальними…” І далі: “Кожна література, якщо вона
хоче бути не мертвою, а живою, зможе подати лише те, що дає саме життя”. Після
чого Панас Мирний, указуючи на авторів, які переступили межу селянськості,
зауважує, що їхні твори “бринять у моїх вухах не своїми, рідними,
оригінальними, а тільки облямівкою чужого життя, от якби я своєю мовою почав
малювати побут німця чи француза [179, с. 498–499]”.
Незважаючи на суб’єктивність такої позиції і “теоретичних” її обґрунтувань,
варто все ж звернути увагу на доволі істотну деталь, а саме: на переконаність
Панаса Мирного в тому, що традиційна Україна й на початку ХХ ст. не переставала
постачати своєму речникові – літературі – “живі оригінальні зразки своїх
типів”, а з тим і продовжувала зберігати вірність життю, що “давно
заснувалося”. Щоправда, з якого часу письменник не вказує, хоч з його слів і,
головне, типу мислення можна припустити, що віку цьому життю стільки ж, скільки
його продуценту – селу, побут якого, судячи зі слів Панаса Мирного, виключав
будь-яку схожість із побутом німця чи француза, чому останній і не підходив для
зображення українською мовою. Переконання, зрозуміло, архаїчне, але надзвичайно
красномовне: ним засвідчена переконаність патріарха українського “ґрунтівства”
в тому, що понадпобутових реалій, до яких у творчій царині належать художні
ідея, манера, стиль, самих по собі не існує. Оригінальним може бути лише
продукт домашній: сільський староста, волосний писар, парубок, прості міщанин
чи міщанка, а все складне – то від нечистого на ймення цивілізація, про наступ
якої на рідноземне життя Панас Мирний, утім, сказав досить багато пізнавально
цікавого. І не він один: практично кожен талановитий український прозаїк,
драматург чи поет, стаючи на захист ріднонаціонального духовного й естетичного
досвіду, робив спроби захистити розмаїті економічно-побутові й духовні набутки
та цінності, де згаданий досвід випробовувався на міцність.
Здійснимо вперше спробу аналізу важливих результатів значних випробувань, які
розпочалися ще на зорі києво-руської писемності, коли земному життю і апріорно
грішному був протиставлений ідеал “граду Божого”. Зауважимо: не села чи
замостя, а саме “граду”, утворення, яке акумулює соціальні новації доби, до
яких у першу чергу належала нова християнська віра:
Кинь весь мір сей прескверный. Он то вточь есть темный ад.
Пусть летит невежь враг черный; ты в горний возвысись град.
И, по земл? ходя, веселися на небесах,
Как учит Павел тя в своих чистых словесах.
Сп?ши ж во в?чну радость крыльми умными отсель,
Ты там обновиш [младость],