Вы здесь

Жанрова модифікація канону молитви в ліриці XVII - XX століть.

Автор: 
Даниленко Ірина Іванівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2009
Артикул:
3509U000367
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

З М І С Т
ВСТУП-
1. ВІРШОВАНА МОЛИТВА ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА.
1.1. Історичні та онтологічні аспекти співвідношення молитви
й лірики: до питання про їх споріднену природу.-
1.2. Літературна молитва: генологічні кваліфікації, модифікації,
історія дослідження-
П і д с у м к и .-
2. ФОРМУВАННЯ ТРАДИЦІЇ ВІРШОВАНОЇ МОЛИТВИ У СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІЙ СЛОВЕСНІЙ КУЛЬТУРІ ХІ-ХVIІ СТОЛІТЬ
2.1. Рання стадія формування традиції східнослов'янської молитовної поезії. Старослов'янський молитовний вірш-
2.2. Традиція та рефлексія літургійної поезії в східнослов'янській
оригінальній книжності ХІ-ХІІІ століть. Проблема молитвослівного вірша.-
2.3. Покаянні вірші як перші зразки руської книжної поезії
молитовного змісту-
2.4. Східнослов'янська віршована молитва XVI-XVIIІ століть
2.4.1. Літературна віршована молитва як результат секуляризації словесної творчості східних слов'ян.-
2.4.2. Українська віршована молитва у формуванні традиції
молитовної книжної поезії східних слов'ян-
П і д с у м к и .-
3. ЛІТЕРАТУРНА МОЛИТВА ЯК ПЕРЕСПІВ АБО СТИЛІЗАЦІЯ КАНОНІЧНОГО МОЛИТВОСЛІВ'Я
3.1. Інновації молитовних пісень Псалтиря в українській поезії
3.1.1. Віршовані обробки псалмів у культурному дискурсі
західноєвропейських та східнослов'янських народів-
3.1.2. Класифікація псаломних обробок за ознакою
співвідношення sacrum/profanum-
3.1.3. Псалтирно-молитовна поезія в рецепції українських
поетів Нового часу .
3.1.3.1. Шевченковий досвід переспіву псалмів
та його значення для національного літературно-
культурного дискурсу -
3.1.3.2. Український псаломний парафраз Нового часу
як наслідування Шевченкової традиції або відштовху-
вання від неї . .-
3.2. Тексти канонічних молитов у художній рецепції українських
поетів
3.2.1. Церковно-канонічна молитва в українській поезії:
загальний огляд .-
3.2.2. Молитва Господня ("Отче наш") в інтерпретації
українських поетів .-
3.2.3. "Світе ясний! Світе тихий!" Тараса Шевченка як
віршована стилізація християнського богослужебного гімну.-
П і д с у м к и -
4. ЛІТЕРАТУРНА ВІРШОВАНА МОЛИТВА ЯК АВТОРСЬКА ІМПРОВІЗАЦІЯ
4.1. Традиція і модифікація жанрового коду особистої християнської
молитви в книжній українській поезії XVI-XVIIІ століть.
4.1.1. Індивідуально-авторська молитва: її місце та
модифікації у вітчизняній поезії старожитнього періоду -
4.1.2. Епіграма молитовного змісту як жанровий різновид
української поезії -
4.1.3. Віршована молитва-імпровізація у творчості
Григорія Сковороди. -
4.2. Індивідуально-авторська молитва в українській поезії XIX століття.
4.2.1. Загальні тенденції розвитку індивідуально-авторської
молитви в українській поезії XIX століття -
4.2.2. Вільна молитва в поетичному дискурсі Тараса
Шевченка
4.2.2.1. Індивідуально-авторська молитва Шевченка як
структурний компонент його ліро-епічних творів -
4.2.2.2. Індивідуально-авторська молитва в ліричному
дискурсі Шевченка -
4.2.2.3. Шевченкові молитовні варіації року:
чотири модифікації молитовних інтенцій схожого типу-
4.3. Вільна молитва в українському поетичному просторі
XX століття.
4.3.1. Загальні тенденції трансформації жанрового коду
молитви в новітній українській ліриці .-
4.3.2. Модифікація жанрового коду молитви в ліриці
Євгена Маланюка -
4.3.3. Молитва в ліриці Богдана-Ігоря Антонича .-
П і д с у м к и -
ВИСНОВКИ .-
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ -
ВСТУП
Загальновідомо, що розвиток теорії літературних жанрів від античних часів до сучасності відбувався, стисло кажучи, від позитивного сприйняття й пропагування - до критики та ґрунтовної реконструкції генології. У літературній практиці цей процес мав дещо інший часовий перебіг. Перші ознаки антижанрового бунту з'являються у літературі Ренесансу; а починаючи з часів романтиків ХІХ ст., котрі виступали проти будь-якого усталеного канону, ознакою справжньої модерності письменника вважається, якщо він більше не дотримується поділу на жанри. Сьогодні через велику кількість текстів, які не належать до певного жанрового зразка, з'являється запитання, чи варте поняття літературного жанру наукової уваги і чи доцільне існування генології. Найпотужніше антижанрова позиція прозвучала на зламі ХІХ-ХХ ст. в естетичних працях філософа-інтуїтивіста Б. Кроче, який писав, що будь-яка теорія поділу мистецтва на жанри необґрунтована і що рід чи клас є в цьому випадку один: мистецтво, яке не опанувати інтелектом [, с. -]. У наші дні ця радикальна думка знайшла собі одного з найкращих рупорів в особі М. Бланшо, який, піддаючи сумніву правомірність "жанру" в ім'я "трансценденції", заявляє, що немає нічого проміжного між окремим твором і всією літературою як остаточним жанром [; ].
Утім, невідступна увага до проблеми жанрів сучасних дослідників доводить актуальність протилежної точки зору щодо осмислення художньої літератури, найбільш авторитетним виразником якої свого часу став М. Бахтін. Називаючи жанри "провідними героями" літературного процесу [, с. ], учений відзначив нерозривний зв'язок жанрової форми з тематикою твору та світоглядом їхніх авторів [, с. ]. Одним з найяскравіших захисників необхідності дослідження жанрів нині є Ц. Тодоров, який влучно зауважує: "Те, що твір "не кориться" своєму жанрові, не означає, що жанр не існує; хотілося б майже сказати: навпаки. На це є дві причини. По-перше, тому, що для існування порушення потрібен закон - який саме й буде порушено. Можна піти ще далі: норма стає видимою - живе - тільки завдяки її порушенням", адже "ніколи не було літератури без жанрів, це система, що переживає безперервну трансформацію, і питання походження не може, в історичному плані, вийти за межі сфери самих жанрів: у часі немає "до" для жанрів" [, с. ].
Справедливість позиції Ц. Тодорова з промовистою очевидністю підтверджується окремим фактом - присутністю в усіх літературах світу з найдавніших часів до сьогодення величезного корпусу художніх творів молитовного змісту (здебільшого віршованих), багато з яких до того ж мають жанрову самоназву "молитва". З огляду на те, що молитва як найважливіший складник життя віруючої людини стоїть біля витоків словесної творчості, вона варта докладного філологічного вивчення у синхронічному і діахронічному вимірах на матеріалі різних національних літератур. Насамперед це стосується східнослов'янського письменства, що, за слушним спостереженням Ю. Лотмана, успадкувало середньовічно-релігійне уявлення про природу Слова, згідно з яким у ньому концентруються і розум, і мовлення, і одне з найменувань Сина Божого (як "слово" перекладається і ????, і ????, і ????) - тобто вищі сакральні й духовні цінності. Ставлення до Слова як до найвищого авторитету обумовило особливе ставлення й до словесного мистецтва, зокрема поезії, яка ніколи не була в одному ряді з іншими видами мистецтва, що отримують авторитет ззовні - від сакральних та феодальних цінностей. А приниження у ХVIII столітті петровською державністю Православної Церкви сприяло подальшій сакралізації поезії, яка посіла вакантне місце духовного авторитету [, с. -].
Однак молитва як літературний жанр давньоруської або нової східнослов'янської словесності нечасто ставала об'єктом дослідницької уваги. За радянської доби вона, як і багато інших жанрових форм, що зв'язані з богослужебною практикою, залишалась на периферії наукових зацікавлень літературознавства через ідеологічні заборони, згідно з якими обговорення релігійно-філософських тем у мистецтві були вкрай небажаними (див., приміром: Г. Мейер [], Н. Рубцова []). Лише з середини -х рр., коли осмислення східнослов'янської літератури в контексті релігійно-християнських, біблійних витоків значно пожвавилося, проблема функціонування жанру молитви в поетичному, зокрема вітчизняному дискурсі, також почала активно осмислюватися.
Вагомим внеском у процес наукового опрацювання жанрово-тематичного розвою релігійно-духовної поезії власне українців насамперед постали певні антологічні видання, що засвідчили величезну роль віршованої молитви у вітчизняній поетичній традиції. Зважаючи на те, що з різних причин традицію збірників української духовної поезії, яка сягає кінця XVI ст. (рукописні збірники) - кінця XVIІІ ("Богогласник", виданий у Почаєві - рр.), на тривалий час було перервано (аж до року, коли в Римі вийшла книга "Великодні дзвони", упорядкована Г. Кінахом), визначною подією став вихід капітального за характером видання "Хрестоматія української релігійної літератури" []. Упорядником цієї книги й автором ґрунтовної вступної статті до неї ("Містична функція літератури та українська літературна поезія") є професор Вільного Університету (Німеччина) І. Качуровський. Інша змістовна стаття, що супроводжує це видання, належить В. Яніву []. Корпус текстів "Хрестоматії." упорядковано за хронологічним принципом. Відповідно до цього книга складається з чотирьох частин: І - анонімна і стара поезія; ІІ - нова поезія: ХІХ - початок ХХ ст.; ІІІ - новітня поезія: двадцяті роки ХХ ст., Західна Україна між двома війнами та еміграція; ІV - відродження християнських мотивів у творчості шестидесятників та дисидентів. Можна лише погодитися з тими, хто, вважаючи цю книгу вкрай потрібною для українського народу, який "повертається до джерел своєї духовності" [], жалкує стосовно її малодоступності для широкого читацького й мистецько-наукового загалу [, с. ].
В Україні р. за редакцією Б. Мельничука та М. Ониськіва вийшов збірник духовної поезії західноукраїнських авторів "Богославень" [] (твори понад поетів), упорядкований за тематичними
розділами: вірші-молитви, Різдвяна поезія, Великодня поезія, вірші про святих тощо.
р. став знаменним з огляду на те, що на нього припав вихід двох антологій, які по суті вперше репрезентували віршовану молитву як окремий жанр, вказавши на вагоме літературне явище, майже недосліджене вітчизняною наукою: "Антологія духовності. Сто літературних молитов" [] (упорядники Олеся Омельчук, В. Шуляр, Б. Степашин) та дещо більша за обсягом двотомна антологія української молитви "Святі чуття, закладені в молитву." [], (упорядник проф. В. Антофійчук). Незважаючи на те, що перше видання не стало помітним явищем для широкого загалу читачів і дослідників літератури, воно варте наукової уваги. Адже, попри певну недосконалість і непослідовність запропонованого тут розподілу матеріалу, упорядники слушно звернули увагу на факт трансформації жанрового канону церковної молитви в процесі його засвоєння митцями та зробили першу спробу класифікувати молитовні тексти, зокрема, й за їхніми жанровими модифікаціями. Так, чотири
розділи цієї збірки містять: ) молитви релігійні й молитви-пісні; ) молитви літературні; ) молитви до рідної мови; ) поетичні твори на релігійну тематику (себто твори, де молитва присутня лише як тема).
Антологію, впорядковану проф. В. Антофійчуком, майже відразу помітили науковці, про що свідчать і рецензія на неї В. Мовчанюка, опублікована в академічному журналі [], і посилання на цю книгу дослідників. Прикметно, що згодом - у р. - В. Антофійчуком видається друге, помітно покращене, видання антології віршованої молитви [], яке вочевидь прагнуло до найповнішого представлення цього жанру в національному письменстві. Обидва видання засвідчують жанрово-хронологічний принцип добору матеріалу: ) молитва в давній українській літературі, ) молитва в новій українській літературі, ) молитва в українській літературі ХХ століття. В обох антологіях В. Антофійчука подано зразки літературної молитви двох типів: "власне молитви", тобто молитви як окремий жанр, і молитви вставні, тобто як складові частини більшого тексту. Загалом в антології р. представлено віршовані молитви -ти митців. Наявність змістовного вступу до обох видань - ще один чинник, який змушує серйозно поставитись до праці В. Антофійчука. Окресливши основні етапи історичного розвитку літературної молитви та акцентувавши, що молитва як один з найпопулярніших жанрів релігійно-духовної поезії українців стала закономірною часткою у світовому процесі засвоєння письменством молитовного канону, дослідник, зокрема, доходить слушного висновку про актуальність "створення синтетичного дослідження, в якому на порівняльно-історичному, типологічному та контактному рівнях розкривалася б своєрідність функціонування молитви і споріднених з нею жанрів (псалмів, кантів і т. ін.) в українській літературі протягом усієї її понад тисячолітньої історії" [, с. ].
Ще одна яскрава подія в історії зазначених видань - вихід р. унікальної книги "Слово благовісту" [], упорядкованої відомим літературознавцем проф. Т. Салигою. Видання викликало позитивний резонанс серед науковців і широкого загалу читачів. Зокрема, Віра Сулима відзначила: ""Слово благовісту" - праця капітальна, многотрудна й вельми повчальна, це спроба подати загальний огляд релігійної української поезії." [, с. -]. У чотирьох
розділах антології за хронологічним принципом подано вірші -ти авторів. Видання супроводжується ґрунтовною вступною статтею упорядника "Молимось, Боже єдиний.", де розкрито ідейно-тематичні й жанрові особливості тисячолітнього розвитку української релігійної поезії, показано безперервність духовної традиції в національному письменстві від найдавніших часів до офіційно проголошеного атеїзму х років ХХ ст. Показово, однак, що навіть дуже солідний обсяг цієї антології, яка мала на меті представити широку панораму української релігійної поезії, не змогло охопити всього багатства подібних творів.
Активний інтерес до вивчення витоків книжної української поезії засвідчила антологія "Барокові духовні пісні з рукописних співаників ХVIII ст. Лемківщини" [], що вийшла р. у Львові. Унікальний матеріал (з-поміж якого багато зразків віршованих молитов), зібраний та впорядкований польською дослідницею, професором Варшавського університету Олею Гнатюк, супроводжується її вступом, де наявні цікаві спостереження відносно поетики духовних пісень.
Дуже показово, що подібні видання сьогодні виходять і в Росії. Із найновіших слід назвати такі, як хрестоматія "Библия и русская литература